Читати книгу - "Третій фронт"

Георгій подав мені планшет із уже відкритим відео. Великий план обличчя одного з двох найбільших чудовиськ. Я поставив на паузу, показав Ялині.

— Не пізнаєте?

Ялина уважно подивилася.

— Ні. Я зовсім не цікавилася чудовиськами, то як би я могла їх впізнати? — спитала вона, подивилася на мене й помітила, що я вирячився на філіжанку з кавою. — Пане Владюшо?

Їй довелося смикнути мене за руку щоб я повернувся до розмови.

— Вибачте. А у вас тут проходить метро? — спитав я.

— Метро? Не думаю. А чому ви питаєте?

— Кава тремтить. — Я вказав пальцем. І всі помітили, що кава справді тремтить. — Лайно!

Я підхопився.

— Що таке? — спитала Ялина.

— Бухгалтере, нам терміново потрібна вантажівка. Піджени її в двір і чекай! — наказав я. Бухгалтер не став питати, одразу побіг. Я подивився на Ялину. — Ведіть нас у ваші підвали.

— Спочатку поясніть, що відбувається… — почала було вона. Я підбіг до Мовчуна, вихопив у нього пістолет, навів.

— Пані Ялино, я не люблю погрожувати зброєю, тим паче жінкам, але зараз немає іншого виходу. Ви знаєте, що я воюю за Україну. Вона зараз у небезпеці. Будь ласка, проведіть нас у підвали вашого закладу, а по дорозі я спробую вам пояснити. Але швидше, в нас дуже мало часу!

Я намагався бути переконливий, і здається, мені вдалося. Пані Ялина кивнула.

— Добре, ходімо. Тільки мені треба взяти ключі.

— Прошу не робити спроб втекти, бо я муситиму реагувати.

Вона ледь не побігла, ми за нею.

— Можете починати пояснювати.

— Два найбільших чудовиська — це «бродський» і «булгаков».

— Що! — Пані Ялина різко зупинилися, я налетів на неї, Георгій на мене, і тільки Мовчун урятував нас від того, щоб ми не гепнулися усі утрьох.

— Що ви сказали? До чого тут Бродський?

— Ходімо, ходімо. Часу дуже мало! — попросив я. І ми пішли. — Бродський, поет і Нобелівський лауреат, — ні до чого. Він давно помер і покоїться, сподіваюся, з миром. Але кремляді створили на його базі чудовисько «бродський». Досить потужне, якщо врахувати популярність поета в світі і в Росії.

— І в Україні — я теж люблю Бродського! — сказала пані Ялина.

— Змушений вас розчарувати, ви підсилюєте чудовисько, вороже Україні.

— Я не віддам їм Бродського!

— Боюся, в цьому випадку вибору немає.

— Але чому Бродський?

— А хто ж ще? Один із небагатьох авторів російського походження, що мав всесвітню славу, тобто може розраховувати на постійну енергетичну підтримку. А до всього — українофоб.

— А ось це брехня. Йому було начхати на Україну, це факт, але байдужість — не ненависть. Вірш про нашу незалежність був випадковістю, і Бродський дуже рідко його читав.

Пані Ялина зайшла в якийсь кабінет, узяла там ключі. В інституті було тихо, всі співробітники розійшлися.

— Пані Ялино, я фахівець із чудовиськ, тому не готовий вести кваліфікований діалог про Бродського. Ідеться зараз не про нього, а про чудовисько «бродський», яке разом із чудовиськом «булгаков» та деякими дрібнішими вторглося в Україну.

— Булгакова мені анітрохи не жаль. Але Бродський!

— Це не Булгаков і не Бродський, це — «булгаков» і «бродський», чудовиська, створені на базі відомих і популярних літераторів! Вони дуже потужні, тому їх не змогли зупинити війська — навіть після кількох боїв.

— Слухайте, а хто ними керує? Цими чудовиськами?

— Кремлядь.

— Бродський ніколи не став би працювати на, як ви кажете, кремлядь! Він був занадто незалежною людиною!

— Нам загрожує не людина, а чудовисько. Треба пам’ятати, що кремлядь чудово вміє грати на слабкостях, маніпулювати й налаштовувати.

Ялина відчинила якісь двері, ми вийшли до сходів, почали спускатися вниз.

— Що їм треба, тим чудовиськам? Вони хочуть захопити Київ?

— Ні, гірше.

— Гірше? — Пані Ялина зупинилися, я знову з нею зіштовхнувся.

— Ходімо, ходімо! — попросив я.

— Що гірше?

— Вони ідуть до Канева.

— Ви в цьому впевнені?

— Так. Я подивився на мапу. Це прямий, наче стріла, шлях: Білопілля, Ромни, Пирятин, Канів.

— Вони хочуть щось зробити Дніпру?

— Ні, вони хочуть знищити могилу Шевченка.

— Що? — Вона знову зупинилась, але цього разу я був напоготові й не налетів.

— Знищити могилу Тараса Григоровича Шевченка, який, як відомо, похований саме у Каневі, на високій горі біля Дніпра.

— Для чого нищити могилу Шевченка?

— Щоб перемогти Україну. Завдати такого удару, після якого вона вже не оклигає.

— Що за маячня?

— Це факт, пані Ялино. А ми мусимо поспішати!

Ми спустилися в підвал. Пані Ялина увімкнула світло. Довгий коридор, двері в обидва боки.

— Це наші архіви. Що саме вам потрібно?

— Мені потрібно спуститися ще на поверх нижче.

— Що? — здивувалася вона. — Це все, ніякого поверху нижче немає.

— Ви помиляєтеся. — Я повернувся до кінця сходів, постукав у стіну. — У вас тут є щит протипожежної безпеки?

— Є, — здивовано кивнула пані Ялина.

— Покажіть.

Вона показала. Щит був неподалік. Багор, сокира, цеберко, ящик із піском і величезний молот. Зазвичай на подібних щитах молота не було. Я посміхнувся.

— Мовчуне, піднімеш? — Я показав на інструмент. Мовчун підійшов, підняв. Я бачив, як він напружився, бо молот був важкий.

— Що ви збираєтеся робити? — захвилювалася пані Ялина.

— Ламати стіну.

— Що? Та як ви смієте! Це інститут Академії наук, це…

— Пані Ялино, Україна в небезпеці! — крикнув я. — Мовчуне, за мною!

Ми побігли до стіни біля сходів.

— Ось тут, лупи! — показав я. Мовчун розмахнувся і вдарив. Я думав, що з такого розмаху таким молотом стінка розлетиться на шматки, але молот відскочив, ледь мене не вдаривши й лишивши вм’ятину. Я вилаявся і отетеріло дивився на стіну.

— Міцна, — сказав Мовчун.

— Нам потрібно її проламати, і швидко!

— Я забороняю вам нищити майно інституту! — крикнула пані Ялина.

— Що важливіше — ця стінка, чи могила Тараса Григоровича? — спитав я прямо. Пані Ялина замовкла.

— Мовчуне, треба пробити цю стіну.

— Треба, так треба, — кивнув він. — Відійди.

Зробив чотири удари. Стіна гула, але не піддавалася. Тільки невеличка вибоїна. Поклав молот.

— Ідіть нагору! — сказав мені. Я не став перепитувати, що він задумав.

— Нагору! — крикнув, підхопив пані Ялину під руку, і ми побігли сходами.

— Пане Владюшо, там немає додаткового поверху! Я знаю всі закутки в цьому інституті!

— Ні, пані Ялино, поверх є, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтеся.

— Але що ви хочете там знайти?

— Наш порятунок.

— Від чого?

— Від чудовиськ.

— Тут — порятунок від чудовиськ? — здивувалася вона.

— Пане Владюшо, а чого б вам не випустити проти «булгакова» й «бродського» Людину борщу чи Шпиля? — спитав Георгій.

— Проти футболістів не можна випускати лижників. Проти письменників мусять битися письменники.

— Що це за шум? — спитала