Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Я одразу підіймаюся, а Олександр бере пальто, що лежить на бильці дивану. Він одягає його, а далі ми покидаємо кабінет та йдемо до ліфта.

Зараз мій настрій набагато кращий. Але думки про вечірку та Петра не покидають. Вони досі приносять гіркоту, а бажання Липовського…

Тут трішки дивно… Чому його так хвилює, що у мою сторону хтось щось каже? І на слово утриманка він якось дивно відреагував. А якщо я йому небайдужа? Не тільки жива іграшка для інтиму?

Ні!

Я собі придумую зайве…

- Ти вже краще? - запитує, коли чекаємо ліфт.

- Так, - киваю головою, і він бере мене за руку та питає:

- Ти замерзла?

- Ні, - відкривається ліфт, в який ми заходимо.

- То чому пальці нагадують лід?

- Не знаю, - дійсно поняття не маю, чого вони такі, а Олександр міцніше стискає мене. У нього дуже теплі руки, а також спокійно, коли вони тримають мене. Діють, мов якийсь седативний препарат. Хочеться, щоб вони вічно торкалися, а ще краще, аби обіймали…

Ліфт опускається та відкривається. Ми виходимо у порожній хол. Липовський не відпускає мене. Веде до виходу, а коли вже на вулиці, то дуже невдоволено буркотить:

- Сніг.

- Цього року майже випав за сезоном, - відказую йому, та ми робимо сліди. Крокуємо білим килимом до автівки, що іскриться, мов діаманти на моїх сережках.

- Угу.

- Тобі не подобається зима? - цікавлюся та ледь не падаю. Цьому не дає статися Липовський, який цупкіше стискає руку. Втримує мене.

- Так, - відповідає та додає. - Погана пора. Холодно, слизько та противно.

- Але гарно, - кидаю позитивне, повертаючи до нього голову. Він весь у сніжинках, які контрастують із його темним волоссям та одягом.

- І це сказала людина, яка ледь не клюнула носом на землю, - відчиняє двері автівки, а коли сідаю, то мовить мені. - Я зараз прийду.

- А ти куди? - питаюся, але замість відповіді гупає дверима та йде.

Як же мене інколи дратує така його поведінка. Невже важко сказати? Хоча і не повинен цього робити… Хм…

Поки Олександра нема, то виймаю свій телефон. Шукаю Петра серед підписників Діани, яких не мало, але ледь не одразу впадає його вродлива фізіономія та прізвище, яке трішки смішне.

- Буханка, - кажу в голос, і тут поряд сідає Олександр та простягає мені паперовий стаканчик. Я беру та бентежуся

- Це чай, - пояснює. - Що за буханка? На колесах?

- У Петра таке колоритне прізвище. А для чого чай?

- Щоб руки не були холодні, - виймає він телефон із кишені пальто та жваво набирає повідомлення та перепитує. - Точно Буханка?

- Так він підписаний у соціальних мережах, - тягну через трубочку напій – язик голубить чорний чай із лимоном.

- Зрозуміло, але і цього буде достатньо.

Я роблю черговий ковток. Петру буде не солодко. Навіть не бажаю вмикати уяву, що може чекати цього язикатого та збоченого хлопця.  

- Дякую за чай, - мовлю до чоловіка, який відриває очі від смартфона.

- Не мерзни, -  відвертається та заводить двигун, який одразу починає ледь чутно гуркотіти.

- Добре, - тихо відповідаю та двома руками тримаюся за гарячий стаканчик, який дає тепло, але більше  зараз зігріває турбота Липовського. Наче нічого такого… Та де там… Не кожний піде купувати чай, бо руки холодні.

За вікном повільно миготить місто, а попереду працюють двірники. Змахують зі скла сніг, який добряче погіршує видимість.

Я заплющую очі та повільно тягну чай. Тепер зовсім спокійна. Уже нічого не турбує.

Хочеться зараз прийти додому та завалитися на м'яке ліжко, а також відчувати обійми чоловіка, що нині сидить поряд. Та воліється не тільки їх, а вогнистих поцілунків та більшого. І зараз бажаю ще, що аж починаю нігтиками шкрябати білий стаканчик.

Обертаю до нього голову та підіймаю повіки. Облизую поглядом його профіль та сміливо кладу руку йому на ногу. Легенько гладжу.

- А тобі вже не терпиться, - відповідає на мою дію.

- Так, - продовжую пестити та без краплі збентеження. - Я тебе хочу. Дуже…

- Усе отримаєш, - дивиться на дорогу

- Угу, - кидаю погляд вперед та звожу брови. Ми за містом… У мене трішки ступор, але попри нього запитую.

- А куди ми їдемо? Хіба не додому?