Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

***

Усередині холоднішає. Неначе мороз пробирається під шкіру. Замість крові у венах тече застигла вода. Навіть поворухнутися не можу від жаху. Може це кошмар? Може, мені це сниться?

― Звичайно ж нудьгувала, ― Каор відповідає замість мене і зриває з мого тіла пухнасту ковдру.

Обурено бучу і щосили мотаю головою, але він міцно притискає мене до ліжка. А потім навіть не розумію як, опиняюсь зв'язаною і з кляпом у роті.

"Де ж Тента? Чому не чує?", ― б'ється в голові відчайдушна думка.

Але тихий схлип заглушає ганчірка в роті.

Несподівано приходить розуміння, що мені ніхто не допоможе. Ніхто! Зараз, у цю мить можу сподіватися тільки на власні сили, на себе.

Світ перевертається догори дриґом. У живіт упирається чоловіче плече. Почуття безпорадності роздирає душу. Отак зв’язаною на чоловічому плечі почуваюсь наче впольоване оленя. А “мисливець” безпечно виходить з кімнати й спокійно рушає коридором, геть не боячись бути кимось поміченим.

Знайомий коридор закінчується, далі суцільна стіна, глухий кут. Але Каор не зменшує кроку, а через хвилину розумію чому. Те, що здавалося твердою, непорушною кам'яною кладкою, виявляється ретельно замаскованим ходом.

Мені погано видно, що робить мій викрадач, лише відчуваю, як він трохи змінює моє положення у себе на плечі, тягнеться до кинджала на поясі, потім проводить закривавленим пальцем по одному з каменів, вимальовуючи дивні, невиразно знайомі символи. А за кілька секунд у стіні з тихим шелестом відкривається таємний прохід. Не важко здогадатися, що коли ми опинимося за його порогом, мене ніхто не знайде.

На зміну розпачу приходить сліпа нестримна лють. Не можу так здатися, просто не можу. Усього за крок від перемоги. Коли щастя було так близько. Десь там Сівард, він поспішає до мене, вірить, що я чекаю. У нього є вагомі докази проти мого колишнього опікуна, і король тепер точно повірить. Безперечно. А шановному лорду Каору не буде чим крити…

І наша розмова. Ми повинні її закінчити, просто зобов'язані. Наше майбутнє. Воно таке тендітне. І тільки-но почало вибудовуватися. Я не хочу його втрачати. Я хочу побачити, що далі. Дізнатись. Спробувати. Раптом… Раптом там є місце не лише дружбі, повазі, закоханості… Раптом на нас чекає глибше почуття…

І що, тепер я ніколи не взнаю? Не можу з таким змиритися!

Прикриваю очі, намагаючись зосередитись. Довге волосся спадає майже до підлоги, колихається в такт крокам, відволікає... Нудота підіймається липким неприємним клубком. Плече боляче тисне... Не думати про це... Не думати.

Очі заплющені. Я нічого не відчуваю, окрім приємного тепла. Ніжного, м'якого, наче шерсть кошеняти. Воно зароджується прямо в сонячному сплетінні, росте, пульсує, розростається невидимою вогненною кулею. І Джерело відповідає йому плавною ледь відчутною магічною вібрацією. Ну ж бо, давай, рідненьке, допоможи!

Легкий поштовх під ложечкою, і підлога під ногами починає дрібно тремтіти. Розплющую очі. Каор хитається. Ледве не падає. Впирається вільною рукою у стіну.

― Ну, любий, ще трішки, ― подумки прошу.

Кам'яна кладка здригається, вапно обсипається сірою крихтою під ноги.

― А ти вмієш дивувати, маленька Касі, ― хмикає Каор. ― Коли ці брудні щури Хротгунда мені розповіли про магиню, я, зізнатися, не повірив. А вони, виходить, не брехали. Ти й щити ставиш, і з Джерелом вже якийсь зв'язок закріпився ... Уявляю, які сильні будуть наші діти.

Ледве не стогну від розчарування. Це тільки підбурює мого викрадача. У розпачі роблю ще одне зусилля. Тремтіння стає сильнішим, легка хвиля пробігає по підлозі, Каора веде вбік. Гаснуть світильники на стінах.

Ще трохи сильніше. Підлога здригається знову, я різко випростуюсь і сіпаюся убік. А на голову Каору валиться шматок каменю зі стелі.

Падаємо на підлогу ми разом. Але мені щастить, під удар я підставляю плече і лікоть, а більшість тіла таки опиняється на Каорі. Він, схоже, поки непритомний.

Звиваючись як вуж, сповзаю з чоловічого тіла. Мені б позбутися мотузок. Хоч якось, хоч від тих, що на ногах.

Обережно перевертаюся на спину і повільно сідаю. Піднятися на ноги, поки вони зв'язані, мені не під силу. Але й руки Каор замотав на совість, зігнутися і підчепити пальцями вузол, що сплутав кісточки, ніяк не можу. А якщо не розв'яжу мотузки, то вся ця канитель зовсім безглузда. Ще якихось пару хвилин, і опікун прийде до тями. Він і так уже починає потроху ворушитися.

Закусивши від зусилля ганчірку в роті, верчу то одним зап'ястям, то іншим. Якщо хоч трохи послабити мотузки, то я зможу вільніше ворушити руками, й можливо мені вдасться розв'язати ноги.

Через якісь хвилини шкіра на зап'ястях червоніє і починає саднити, а мотузки лише на трохи стають слабшими. Проте це вже хоч якась перемога. Ще з більшим ентузіазмом приймаюсь крутити долонею. Гострий біль прострілює прямо у праве плече. Невиразно пригадую, як щось у ньому хруснуло, коли ми падали. Дуже сподіваюся, що це вивих, а не перелом. Хоча… рукою я рухаю… Чутливість також збереглася. Значить, все ж вивих, або забій.

Ще трохи зусиль, і я вже можу достатньо ворушити руками, щоб потягтися до щиколоток і взятися за їхнє розв'язування. Справа йде повільно. Або мені так здається. Щоразу, коли з боку лежачого Каора чується тихий стогін або шарудіння, серце стискається в грудях до розміру горошини.

Шорстка мотузка насилу, міліметр за міліметром прослизає в петлю, і, нарешті, мені вдається розв'язати непіддатливий вузол. Ледве стримую зітхання і вже набагато швидше пораюся з другим. Спираючись спиною на шорстку стіну, обережно підводжуся. Зробити це важко зі зв'язаними зап'ястями, але я абияк справляюся, допомагаючи собі ліктем здорової руки. Мимоволі морщусь, коли незахищена шкіра прослизає по камінню. І на лікті, і на спині схоже залишаться сліди від жорсткої поверхні. Але найголовніше, що я тепер на ногах.

Переводжу подих і акуратно огинаю розпростертого на підлозі Каора. Він майже повністю перегороджує шлях, мені доводиться переступати його ноги. І я так боюся доторкнутися до нього хоч краєчком одягу, що навіть дихання завмирає в грудях. Але коли небезпека опиняється за спиною, кидаюся щосили бігти.