Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Софія. Господи! А я їхала сюди і думала, що хто, а наші не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росії буржуазія, панство боронять своє панування. А хто у нас на Україні? Ми ж так любимо говорити, що ми «народ робітників і селян», кого ж ми от-там (киває на вікно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячі обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать і не пускають ярма з своїх бідних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж ЛОЄТ, ВИ художник, ВИ СОЦІЯЛІСТ. Ви_2$£—КОЛИСЬ мучили ^ене ^а^^ЩО^ ТТР Дуття л трпмя дянкОЮ»* яквїГігазяЗш,

що, будучи українкою, я не цікавилась політикою і хоті-""^д^уі^а^рисоїоТВи ж самі мені давали книжкипро соціялізм, ви ж мене вчили ненавидіть^^ ЛИЦЄмірний^ ^несправедлі*вїш7г^біжішцький і злочиннии буржуазний "ладГХіба не гіраВда?гг-----

Панас. Правда.

Софія. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчі нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумінням.) Господи! Я не розумію, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всієї естетичної грандіозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель,

нехай буржуй ґвалтує, що одбірання в його награбленого ним є грабіж. Але як ви не розумієте, що це ж саме одбірання творить нове життя, нову мораль, красу, нові відносини людей, вільні, здорові, гарні? Як це може бути, виясніть мені, що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б’ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарі. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як і вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?

Панас. (З цікавістю.) £ невже ви серйозно вірите в можливість цього... нового життяД

Софія. При чому тут віра? Я хочу, я бажаю цього всіма силами моєї душі. Хіба цього не досить? Хіба не досить, що весь народ, всі, хто працює, хто покривджений, хто упосліджений, всі хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всі особисті наші непорозуміння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такі речі. Я не знаю ніяких партій, програм, я не большевичка, не меньшевичка, ніхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною і хоче добра як собі, так і своїм близьким. Ви розумієте мене? Ну, так я вас питаю всім серцем своїм: чому ви не з тими, що б’ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всієї людськости? Чому?

П а н а с. (З мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софіє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціяліст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.

Софія. Але чому ж. Чому. Ради Бога?

На вулиці під вікнами внизу вибухають вистріли. Кулі поціляють в вікно, шибки з брязкотом падають додолу.

Софія. (Інстінктивно кидається до Панаса.)

Панас. (Тягне її до землі й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!

Вистріли не перестають.

Панас. (Швидко повзе до електричного ґудзика й гасить світло.) Вони стріляють на світло. Лежіть.

Стихає. Чути на улиці топотіння багатьох ніг, крики, глухіщі вистріли.

Панас. (Прислухається.) Хтось одмикає двері...

З сінешних дверей хутко входить.

А р с е н. (З рушницею в руці. Голова обв'язана білим, на білому виступила кров. Він похитується і важко дихає. Помітивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.)

Панас. Це я, Арсене. Це я. (Світить світло.) Що з вами? Ви ранені?!

Арсен. Це нічого. Дурниця... Тато прислав сказать...

Софія. (Підбігаючи, трівожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Іди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!

Арсен. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нічого нема. Не треба, так собі, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов іти. Я тільки сказать... (Не хоче сідать.)

Входить X р и с т я. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений.

Арсен. (Нетерпляче.) Ай, дайте мені спокій. Тато прохав сказать, що ми всі живі й здорові. От і все. Щоб ви не турбувались. І... я б... води випив.

Софія. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).

Арсен. (Сідає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась ціла юрба большевиків.

X р и с т я. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стріляє? Наші?

Арсен. І вони, і наші. У їх нема гарматчиків-навод-чиків. Вони платять по тридцять карбованців у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.

X р и с т я. Масу грошей?

Софія. На, голубчику, пий.

Арсен. (Жадно п'є). Дякую.

Софія. Може, ще?

Арсен. Ні, дякую. Треба йти.

Софія. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.

Арсен. Я не знаю. Вони, здається, мають піддержку. Ми одступаємо з цього району.

Христя. Одступаєте? Чого?

Арсен. Ну, я не знаю. Вони стріляють з усіх вікон, з дахів, з льохів. Зайняли пошту, телеграф, банк.

Софія. Он — як! (Погляда на Панаса).

Панас. (Стоїть, спершись спиною до варстату, ніби байдуже слухає).

Христя. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же військо, гарнізон.

Арсен. Ну да, гарнізон. Курінь запорожців об’явив ^нейтралітет. Полк кошового Сірка так само. А полк Са-| гайдачного увесь перейшов на бік большевиків.

1 Панас. (Кашляє, зміняє позу.)

Христя. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на...

Арсен. Отой самий. Та ще як, сволочі, зрадили. Ми вибили большевиків з жіночої гімназії. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що