Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Чудовий вечір, — обізвався Локвуд.  

— О. так. Саме підходить для того, щоб розважити люд, — Пенелопа Фіттес щільніше закуталась у комір пальта. — До речі, цю ідею подав саме Стів.  

— «Хліба й видовищ» — стародавній рецепт, — мугикнув пан Ротвел. — І всі радітимуть, — відвернувшись, він поглянув на годинник.  

Панна Фіттес тихенько всміхнулась. їй, мабуть, аж ніяк не менше кортіло дочекатись початку карнавалу, та вона була надто добре вихована, щоб виставляти це напоказ.  

Як ведеться агенції «Локвуд і компанія»? — запитала вона.  

— Стараємось залишатись на висоті. — відповів Локвуд.  

— Так. я чула про ваше розслідування в Фіони Вінтерґар- ден. Чудова робота.  

— Зараз я заклопотаний архівними дослідженнями, — втрутився Джордж. — І сподіваюсь досягти визначних результатів. Мрію стати колись членом «Товариства Орфея*. Ви чули про таке товариство?  

Пенелопа Фіттес трохи повагалась і широко всміхнулась:  

— Безперечно.  

— А от я не чув, — зізнався Локвуд. — Що це за товариство?  

— Це вільна спілка, — пояснила панна Фіттес. — Туди входять численні підприємці, що намагаються зрозуміти суть Проблеми. Хтозна, скільки відкриттів ми зможемо зробити завдяки вашій кмітливості, пане Кабінсе. Колись ми охоче приймемо вас до своїх лав.  

— Дякую. Тільки я не певен, чи вистачить мені для цього кебети.  

Леді лагідно засміялась:  

— А тепер, пане Локвуде, я хочу познайомити вас з одним із моїх компаньйонів. Це сер Руперт Ґейл.  

Чоловік, якого вона мала на увазі, стояв за її спиною й спирався об перила, що оточували платформу. Він обернувся. То був молодик із білявим, коротко підстриженим на потилиці й скронях, але пишно зачесаним над чолом, волоссям. У нього були акуратні вусики, повні вуста і яскраві блакитні очі. Щоки його порожевіли від холоду. Як і всі гості на платформі, він був ошатно вбраний і ліниво підпирався полірованим ціпком. Перехопивши ціпок лівою рукою, він правою потиснув руку Локвудові.  

— Радий знайомству, сер, — промовив Локвуд, намагаючись на виказати того, що з цим молодиком нам уже доводилося стикатись. Коли ми востаннє бачили сера Руперта, він видряпувався стічною рурою на дах покинутої фабрики, шалено вимахуючи клинком, схованим усередині ціпка. Він був колекціонер, збирав заборонені артефакти, один з яких ми поцупили просто в нього з-під носа під час таємного аукціону. влаштованого Вінкменом. Тоді, звичайно, ми були в масках, а коли сер Руперт видряпався на дах. майже відразу стрибнули в Темзу, щоб утекти від нього. Проте навіщо дурити самих себе? Наша роль у тій історії була чудово відома, тож не тільки ми знали сера Руперта, а й він знав нас незгірше.  

— Дуже приємно, — рука в рукавичці міцно схопила Локву- дову руку. — Ми. здається, вже зустрічались із вами?  

— Навряд. — відповів Локвуд. — Щось я такого не пригадую.  

— Бачте. — заперечив сер Руперт Ґейл, — у мене чудова пам'ять на обличчя. Я ніколи не забуваю їх. І навіть їхніх частин. Наприклад, підборідь.  

— Ну. таке бридке підборіддя, як у мене, є в десятків людей, — відказав Локвуд. Сер Руперт досі міцно тримав його за руку: вони пильно дивились один одному в очі.  

— Сер Руперт — давній друг нашої агенції, — пояснила Пенелопа Фіттес. — Його батько багато років тому допомагав моїй бабусі. А сам він зараз допомагає мені. Навчає молодих агентів фехтування та інших бойових мистецтв.  

— І я це охоче продемонструю вам, — сер Руперт нарешті випустив Локвудову руку. — Нам слід буде якось зустрітися й поговорити про ваші справи, про наші...  

Локвуд холодно посміхнувся:  

— Я завжди до ваших послуг.  

Пролунав гудок. Пенелопа Фіттес вирушила до переднього краю платформи. Ми побокували. Хтось сунув нам до рук склянки з гарячою кавою. Над