Читати книгу - "Нафта"

відкритого моря, стояв великий, неначе новий, моторний човен. Він ледве колихався на воді. Саме до нього, зійшовши з дороги, повели Кармело Андрі та ххх. Там, зрештою, їх чекали й інші, не менш вірні, ніж вони самі: чотири чи п’ять парубків — однолітків Кармело і троє Старців. Кармело заліз у моторний човен, стрибнувши просто з причалу, поруч з яким стояв човен, і зник на борту судна разом з рештою. Дуже повільно, не галасуючи, без ніякого поспіху, моряки почали відшвартовуватись: вони майже пошепки перекинулися кількома словами, й загалом лише ці кілька слів, сказаних на діалекті, засвідчували їхню присутність на борту. Їхніх тіл не було помітно: один з них був піднявся на палубу біля носа судна, але відразу ж зник. Як завжди, відчалювання було тривалим та важким і відбувалося дуже спокійно й ретельно додержуючись порядку: хтось почав посвистувати, а дехто — грізно бурчати, мабуть, то був хтось зі Старців. Здавалося, що на тому човні, не знати через які-такі міркування, снували туди-сюди лише для того, щоб убити час. Тож, коли запрацювали двигуни й їхній гул злився з шумом прибою, це здалося дивом. Незважаючи на це, човнові знадобилося ще трохи часу, щоб він нарешті відійшов від маленької бетонної пристані й, надзвичайно обережно, повільно трусячись, поплив у відкриту воду. Його маленький прожектор на верхівці щогли ще довго колихався на воді, у тій ххх ххх, аж поки не зник за завісою білих випарів, що висіли вздовж усього узбережжя.

Та за кілька сотень метрів від берега повітря вже було прозорим і чистим. Місяця видно не було, але зорі були яскравими, надзвичайно чітко розділяючи темінь у небі й на морі. Утім, море було гладеньким, а на його поверхні здималися таємничі яскраві масні плями, які ніби відбивали сяйво розсипаних небом зірок. Моторний човен дійсно плив повільно; й якби хтось спостерігав за світлом на верхівці щогли, зацікавившись тим, як воно віддаляється, то мав би дратівне відчуття, що воно майже не рухається. Та де там, за кілька хвилин моточовен гойдався вже далеко від берега, діставшись відкритого моря, гублячись у напрямку цятки на небосхилі, до якої пролягав його курс.

Саме у мить, коли ніч була найглибшою, вже якийсь час не полишало відчуття, що вона добігає кінця. Наразі над сушею — на сході, що лишався позаду човна, котрий відходив звідти все далі, — небо вже змінювало забарвлення. Замість блакитного чи насиченого темно-синього кольору ночі з’являлася жаска сірина, що піднімалася аж до зірок. Настільки ж повільно, але водночас і так само хутко, як човен усе далі губивсь у відкритому морі, сірина в небі набувала рожевого відтінку.

У човні ніби всі поснули. Лише один зі Старців, що був на човні кермовим, як годиться, виказував ознаки життя. Але він теж наче поринув у марення, ледь торкаючись рейки своєю темною й сухокостою рукою. Хтозна, що він мав на думці. Лише очі, що позападали на кістлявому обличчі, порослому сивою бородою, світилися чорним, ніби пара вугликів, вдивляючись у далекий обрій, де вже почало благословлятися на день.

Незабаром настав світанок і зійшло сонце.

Днина була погожа, майже тепла. Ближче до опівдня море та небо стали настільки блакитними, що здавалося, ніби стоїть розпал літа чи щонайменше весна. А що блакить була трошки блідою та вицвілою, то здавалось, ніби це через спеку, а не через те, що сонце взимку слабке.

На неозорих голих морських просторах було чутно лише потужний, надійний, повносилий двигун, і від того ставало ще спокійніше й тихіше. На борту кожного полишили самого на себе, й кожен, незважаючи на такий обмежений простір, знайшов можливість усамітнитися. Може, хтось заснув. Двоє грали в карти, час від часу гучно сперечаючись, кумедно називаючи один одного за прізвищем: одного звали Анелі, а іншого — Скафілі. Наймолодший парубок, чорний, як марокканець, який, мабуть, не мав ще й вісімнадцяти, згорбившись, сидів сам-один на палубі, за чимось спостерігаючи: він пильно роздивлявся своє свідоцтво про особу, а саме розглядав свою світлину, біля якої було записане його ім’я — Сап’єнца[201] Capo. Потім один зі Старців покликав наступного з наброду, як зазвичай роздратовано й владно: «Агатіно!» — прогорланивши так, що здавалось, ніби це вже не людське ім’я, а якийсь вигук чи залякування. І справді, потім лунало настільки ж роздратоване й докірливе: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

Обідали десь о першій, збираючись принагідно усі разом на палубі (лише троє Старців обідали в каюті, й за обідом їм прислужував той Сап’єнца Capo, наймолодший з гурту), всі їли з великим апетитом, обідали паляницею, начиненою якимись масними овочами, від яких замащувались круг рота, всі трохи звеселилися й заговорили своєю простою, зловісною й нерозбірливою мовою: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

По обіді, знову так само примарно-неспішно, як і сонце, яке зійшло, розсіявши своє проміння, спустилися перші тіні. Саме з першими тінями, що кинули в море свою холоднечу, показалася земля. У серпанку з’явилися обриси гір, схожих на цукрову голову, й на них проступали темніші контури маленьких острівців та узбережжя із рівнинами неправильних форм й обсіченими пагорбками. Потім показалося величезне місто, воно височіло півколом, але у місті виднілися довгі розгалуження навколо доріг, які йшли все далі вздовж узбережжя й у глиб міста. Це було нероздільне скупчення будівель, зліплених докупи надвечірніми випарами. Лише наблизившись трохи ближче, можна було розгледіти у тому ххх ххх якісь форми. Праворуч від моторного човна багряніли призахідні вогні; але саме в останню мить, перш ніж сховатися за морем, сонце вигулькнуло з-за випарів, вражаючи своїми сяйливими променями місто, — саме в цю мить показались багатоповерхівки блідо-коричневого кольору із сірим відтінком, з варварськими ххх, із вікнами зі стрільчастим склепінням, хоч і заокругленими, як в екзотичному східному світі, що занепадає; поміж пальм ніби висіли важкі куполи та лоджії сімнадцятого століття; а в садку, що зеленів, мабуть, апельсиновими деревами, сонце осявало маленьку церквичку романського стилю з ясно-червоними маленькими куполами. Втім, дуже скоро сонце затулив важкий зимовий туман і замість сонячних променів на місто й море, що розлилося перед ним, впала сіра напівтінь.

Коли човен дістався порту, всюди вже горіло світло. І нагорі його щогли теж світилося. Зблизька постало все занепадницьке убозтво будиночків, котрі тулилися навколо маленького округлого порту; і не лише нових, але й старовинних, що, втім, уже були руїною і від яких залишилися лише вигрібні ями та нужники, де теплої днини, оточені смородом, гралися дітлахи. Окрім гівна, у порту тхнуло залежалою