Читати книгу - "Талiсман"

Чужинець, — але, здавалося, Вовк більше нічого не знав. Двійники, казав він, то щось пов’язане з людською породою, а про те він не мав чого розповісти. Він навіть не міг описати Філіпа Сотеля — бо не пам’ятав його. Він тільки пам’ятав запах. Усе, про що він знав, сказав Вовк Джекові, це лише те, що обидва Чужинці здавалися добрими, але тільки Філ Сойєр був добрим по-справжньому. Якось він приніс подарунки Вовку та його окітним братам і сестрам. Одним із подарунків, що лишився незмінним під час переходу зі світу Чужинців, був набір комбінезонів із нагрудниками для Вовка.

— Я носив їх весь час, — казав Вовк. — Мама хотіла викинути їх після того, як я проносив їх п’ять років. Казала, що вони вже обшарпалися! Казала, що я вже завеликий для них! Вовк! Казала, що від них лишилося саме дрантя, що трималося на такому ж дранті. І все ж я їх не віддав. Зрештою вона купила тканину в комівояжера, що їхав до Зовнішніх Форпостів. Не знаю, скільки вона заплатила, і Вовк! Правду кажу, Джеку, навіть боюся запитувати. Вона пофарбувала її в синє і пошила мені шість комбінезонів. А я тепер сплю на тих, що привіз твій батько. Вовк! Вовк! Це моя Богом дана подушка. — Вовк посміхнувся так щиро — і так замріяно, — що Джек узяв його за руку. Це була дія абсолютно неможлива для нього в попередньому житті, за жодних умов, і Джек шкодував, що не робив так раніше. Він радий був відчути сильну і теплу Вовкову руку.

— Я радий, що тобі подобався мій батько, — сказав він.

— Подобався! Подобався! Вовк! Вовк!

А тоді прочинилося пекло.

2

Вовк замовк і вражено роззирнувся.

— Вовк? Що не…

— Тссс!

І тоді Джек почув. Чутливі Вовкові вуха першими вловили звук, який швидко гучнішав. «Скоро його почує навіть глухий», — подумалося Джеку. Худоба теж роззирнулася, а тоді побігла геть від джерела звуку великим незграбним стадом. Здавалося, ніби хтось повільно рве навпіл простирадло, тільки звук той підсилювався спецефектами. Гучність дедалі збільшувалася і збільшувалася, аж доки Джек не відчув, що божеволіє.

Вовк підскочив, і вигляд у нього був вражений, збентежений і наляканий. Тріскотіння — низьке і рвучке — дедалі гучнішало. Мекання худоби також гучнішало. Деякі корівці позадкували до струмка, і Джек бачив, як одна тварина з плюскотом упала і незграбно затрусила ратицями. Її вже топтали інші, що кинулися навтьоки. Корівця голосно, пронизливо забе-е-е-екала. Друга тварина перечепилася через неї і також упала у воду, де її затоптало перелякане стадо. Інший берег річки поріс зеленим очеретом і був низьким, вологим і болотистим. Перша ж корівця, яка дійшла до цієї трясовини, швидко загрузла в ній.

— Ох, забий Боже цю нікчемну худобину! — репетував Вовк, і кинувся вниз по схилу до ріки, де перша тварина, що впала, корчилася в передсмертній агонії.

— Вовк! — гукнув Джек, але Вовк його не чув.

Джек сам себе ледь чув через той рвучкий тріск. Він перевів погляд праворуч, по цей бік потоку, і вражено роззявив рота. З повітрям щось відбувалося. Клаптик повітря десь за три фути над землею тріщав і брався бульбашками; здавалося, ніби він скручується і розтягується. Крізь той клаптик повітря Джек бачив Західну Дорогу, але видиво те було тьмяним і мерехтливим, ніби хлопчик дивився крізь гарячий, тріскучий дим крематорію.

Щось розчахнуло повітря, як рану — і щось іде крізь нього — з нашого боку? О, Джейсоне, невже коли я переходжу, то чиню так само?

Та навіть попри розгублення і збентеження хлопчик знав, що це не так.

Джек добре знав, хто міг би переходити саме так — ніби ґвалтуючи буття.

Джек побіг схилом униз.

3

Тріск дедалі лунав, лунав і лунав. Вовк стояв на колінах у річці, намагаючись допомогти другій потоптаній тварині зіп’ястися на ноги. Розірване і розчавлене тіло першої мляво пливло вниз за течією.

— Підводься! Забий тебе Боже, підводься! Вовк!

Вовк щосили штовхав і бив корівцю, яка борсалася і задкувала до нього, а тоді охопив тварину-потопальницю обома руками за поперек і потягнув догори.

— ВОВК! ТУТ І ЗАРАЗ! — кричав він. Рукави його сорочки розірвалися вздовж біцепсів, і тепер він нагадував Джекові Девіда Баннера, який під впливом гамма-опромінення перетворювався на Неймовірного Галка[155]. Вода хлюпала врізнобіч, і Вовк скочив на ноги. Його очі світилися помаранчево, а блакитний комбінезон намок і почорнів. Вода витікала з ніздрів тварини, яку Вовк притискав до себе, наче то було щеня-переросток. Очі корівці закотилися, і видно було лише застиглі білки.

— Вовк! — кричав Джек. — Це Морґан. Це…

— Стадо! — кричав у відповідь Вовк. — Вовк! Вовк! Моє Богом забите стадо! Джеку! Не намагайся…

Решта слів потонули в гучному ударі грому, що струсив землю. На якусь мить грім навіть перекрив монотонний, божевільний тріск. Збентежений не менше, ніж Вовкова худоба, Джек зиркнув угору й побачив ясне блакитне небо, ледь-ледь поцятковане пухнастими хмарками, що пливли за багато миль звідси.

Через грім стадо Вовка захвилювалось. Корівці намагалися тікати, але багато з них через свою виняткову тупість умудрилися робити це задом наперед. Вони падали, плюскалися і зникали під водою. Джек чув огидний тріск зламаної кістки, а за ним — стражденне бе-е-екання зболеної тварини. Вовк заволав від люті, кинув корівцю, яку намагався врятувати, і подався до болотяного берега річки.

Перш ніж Вовк дістався туди, з півдюжини корівець почали бити його і повалили долі. Вода хлюпотіла і бризкала тонкими, блискучими струменями. Тепер Джек бачив, що Вовка може затоптати дурнувате стадо, що кинулося навтьоки.

Джек кинувся в річку, що тепер була чорною від збуреного мулу. Потік старанно намагався збити його з ніг. Очі корівець божевільно оберталися. Тварини з муканням летіли повз хлопчика, мало не топчучи його. Вода хлюпала в обличчя, і Джек намагався протерти очі.

Тепер здавалося, ніби той звук виповнив увесь світ: ТРРРРРРІІІСССССК…

Вовк. Байдуже до Морґана, принаймні зараз.

Вовк у біді.

Наскрізь мокра патлата голова Вовка на мить з’явилася над водою, і одразу ж три корівці кинулися до нього, після чого Джек бачив лише вкриту шерстю руку. Він побрів уперед, намагаючись протиснутися крізь худобу. Деякі тварини ще стояли, інші — вовтузилися й тонули.

— Джеку! — голос перекрикував тріскотливий шум. Джек знав цей голос. Він належав дядькові Морґану.

— Джеку!

Ще один