Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

честі, і пильнував, щоб його товариші, подобається їм чи ні, а виконували свою пайку роботи. Життя йшло одноманітно, мов накручена машина. Один день був такий самісінький, як і інший. Щоранку о певній порі кухарі розкладали багаття, варили страву, і всі снідали. Тоді згортувано намети, запрягувано собак. Рушали рано, щось за годину до того, як розступалася темрява перед світанком. Увечері знову отаборювались. Хто напинав намети, хто рубав дрова чи соснове гілля для постілі, а хто носив воду або лід на вечерю і годував собак. Для собак це була найприкметніша подія дня, хоч, звісно, приємно було й потім, попоївши риби, побігати з іншими собаками. А їх тут було понад сотню. Між ними траплялися й запеклі забіяки, але дві-три сутички з найдикішими з них показали Бекову перевагу, і згодом, коли він тільки наїжувався й вискалював зуби, йому звичайно звертали з дороги.

Сам він чи не найбільше любив лежати коло вогню. Підібгавши під себе задні лапи й витягши передні, він з підведеною головою сонно дивився на полум'я. Часами він пригадував великий будинок судді Міллера в сонячній долині Санта-Клара, цементовий басейн, японського мопсика Тутса та голу, без шерсті Ізабеллу. Але частіше згадував він про чоловіка в червоному светрі, про смерть Керлі, про свою боротьбу із Шпіцом та про смачні речі, які він їв колись або хотів би попоїсти. Він не нудьгував за батьківщиною. Країна Сонця далеко була в тумані, і згадки про леї не хвилювали його. У ньому куди дужче говорила спадковість, і багато дечого такого, чого він ніколи раніше не бачив, здавалось напрочуд знайомим йому. Інстинкти, — не що інше, як відгомін звичок предків, які спали були в надрах його істоти, — віджили й роз'ятрились.

Не раз, як він лежав коло багаття й сонно мружив на нього очі, йому здавалось, що він бачить інше багаття, що він лежить коло того іншого багаття й бачить чоловіка зовсім не подібного до цього от кухаря-метиса. У того другого чоловіка коротші ноги й довші руки, м'язи не такі гладкі, а вузлуваті, як ті мотузки, волосся довге, куструвате, чоло низьке й ніби стесане назад. Той чоловік видавав чудні звуки і наче боявся темряви, бо, пильно вдивляючись у неї, він міцно стискав у руці важку ломаку з прив'язаним на кінці каменем. Він був мало не зовсім голий, тільки на спині подерта й пропалена шкура, але тіло вкрите все волоссям, а на грудях, на плечах, на стегнах та на руках зверху воно як густа шерсть. Він стояв не рівно: тулуб нахилився вперед, а ноги зігнуто в колінах. Рухи його пружні й гнучкі трохи чи не по-котячому, і весь він якийсь насторожений, мовби на нього по всяк пору чигають видимі й невидимі небезпеки.

Інколи цей косматий чоловік сидів навкарачки біля вогнища і, сховавши голову між коліна, спав. Лікті йому тоді спиралися на коліна, а руки стиснуті були на голові, ніби захищаючи її від дощу. А за вогнищем у темряві світилося щось, ніби жарини, і все парами, все по два. Бек знав, що то хижі звірі. Він чув навіть, як тріщали кущі, коли вони продиралися крізь них, чув, як вони шурхотіли вночі. І коли він так куняв на березі Юкону, ліниво мруживши очі на вогонь, від цих звуків та картин іншого світу наїжувалася шерсть йому на шиї й на спині, і він починав тихенько скавуліти або стиха гарчати, аж доки кухар не кричав: «Агов, Беку! Прокинься!» Далекий світ одразу зникав, перед очима поставала дійсність. Бек зводився на ноги, позіхав і потягався, наче й справді після міцного сну.

Тяжка дорога потомила собак. Діставшись до Доусона, вони добряче схудли й мали жалюгідний вигляд. Щоб трохи виходитися, їм потрібен був спочинок хоч на тиждень, коли не на цілих десять днів. Але натомість за два дні вони вже спускалися з прикрого берега Юкону біля Казарм, везучи листи у великий світ. Собаки були знесилені, погоничі похмурі. І до того ще падав щодня сніг. Дорога стала копна, санки насилу сунулись, собакам важко було їх тягти. Однак люди робили все можливе, щоб полегшити їм роботу.

Увечері, отаборившись, насамперед бралися до собак. Вони їли раніше за погоничів і жоден погонич не залазив у своє спальне хутро, не обдивившись перше ніг своїм собакам. Проте вони таки знесилювалися з кожною дниною. Від початку зими собаки пройшли тисячу вісімсот миль, волікши за собою навантажені санки всю цю втомну дорогу; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки навіть найвитривалішим.

Бек тримався, як завжди, підганяючи товаришів і пильнуючи дисципліни, але й він утомився. Біллі цілу ніч скавучав і голосив спросоння. Джо став ще похмурніший, ніж звичайно, а Солекс вже не підпускав до себе нікого, ні з того боку, де був темний, ані з другого.

Найбільше ж виробився Дейв. Йому щось відходило. Він ставав чимраз дражливіший і понуріший. Увечері, коли таборилися, він одразу вигрібав собі яму й залазив у неї — погонич туди й їсти йому приносив. Тільки-но його розпрягали, як він лягав і не вставав на ноги аж до самого ранку, коли знову його запрягалося. Дорогою бувало часами, що він вищав з болю, коли санки шарпали раптом, спинившись, або коли треба було добре напнутись, щоб зрушити їх. Погонич запрягу оглядав його, але нічого не знайшов. Зацікавились і інші погоничі. Про Дейва розмовляли і вечеряючи біля вогню, і курячи останню перед сном люльку. Одного разу влаштували цілу консультацію. Дейва витягли з його ями, привели до вогню, чавили й мацали так, що він скрикував з болю, але нічого не знайшли. Кістки виявилися цілі, — щось у нього всередину було не гаразд.

Наколи добулися Касіярської мілини, Дейв так знесилів, що скілька разів падав у збруї. Шотландець зупинив санки, випряг Дейва, а на його місце постановив Солекса. Він хотів, щоб Дейв трохи спочив, бігши за санками, але той, хоч який слабий, не погоджувався, щоб з нього здіймали збрую. Він гарчав, коли його розпрягали, й жалібно завив, побачивши Солекса на тому місці, що стільки часу належало йому. Його професійні гордощі страждали і, хоч смертельно хворий, він не міг спокійно дивитись, що інший справляє його роботу.

Коли санки рушили знову, він побіг поруч, завалюючись у м'який, глибокий сніг. Кидаючись і кусаючи Солекса, він увесь час намагався зіпхнути його в сніг на другий бік, а собі втиснутись на своє місце, і безперестану жалібно скавулів. Шотландець пробував