Читати книгу - "Зозулята зими"

Зрештою, ми з Арсеном чимось схожі. Він, правда, голосів не чує. Але бачить багато такого, на що прагматики, типу Олега, закривають очі. Найгірше, що й Олег це побачити зміг би, якби зумисне в інший бік не відвертався, а так щоразу доводиться пояснювати, що ж насправді перед очима маємо.

Приїхали. Знайомий будинок зі знайомого малюнка Євки. Коли дійшли до вхідних дверей будинку, різко зупинилися. Бо раптом нізвідки посеред зимової стужі, холодного снігу перед порогом засніженим з’явилася змія. І непроста змія, бо Олег згодом нам розтовкмачив: то одна з найотруйніших у світі, австралійська тигрова. Отрута діє миттєво. Вона не намагалася поки нападати. Просто перегородила нам вхід і прискіпливо дивилася то на одного з нас, то на іншого. Олег поліз різким рухом до кишені, звісно за пістолетом. Змія насторожилася і витріщилася на нього. Арсен ледь чутно прошепотів: «Ще один зайвий рух, супермене, і ти труп. Замри, ідіоте!» Олег, очевидно, в душі чортихався та посилав Арсена якнайдалі, однак таки послухав. Змія і далі продовжувала свердлити Олега очима. Не вірила вона йому. Їй він здавався поміж нас найменш благонадійним. Це дало можливість Арсену непомітно вийняти зі своєї кишені маленьку пляшечку з білою рідиною та тарілку. Він почав переливати рідину в мисочку. Змія змінила об’єкт дослідження, не мигаючи втупилася в Арсена. Та дивилася вона зовсім не вороже, мені здалося, що навіть зацікавлено… Чи вона почула запах, чи була надто голодна, але коли Арсен обережно поставив перед нею мисочку з білою рідиною, вона жадібно заходилася пити. Через тридцять секунд змія лежала бездиханно біля миски.

— Ти страшний чоловік, Арсене, — сказав втомлено Олег. — Добре що ти мені не ворог.

Арсен стенув плечима.

Мене ж цікавило геть інше.

— Звідки ти знав як і чому?

— Я давно живу в цьому місці, дівчинко. — Проста як ніч відповідь. — Під нашими ногами на камені вигравірувано: «Anguis in herba». З латиниці — змія в траві.

— Це з того чарівного магазину рідина? — перепитую. — Там що?

Олег мовби не чує нашої розмови, веде своєї, наче виправдовує всі дії приятеля:

— Можемо, Арсене, потім щось схоже провернути з Мариною. Красиво! Сипнув в молоко ціанистого калію і жертві гаплик… Але оригінальних собі охоронців Марина вибрала. Не з трояндами ж нас зустрічати, особливо коли гості непрохані. От і спустила Цербера, тобто змію.

— Ага, точно! Олеже, ти такий глубокодумаючий, що просто фініш! — Я не втримуюся від іронії. — Які змії-охоронці в наших широтах при мінусовій температурі?

Олег зневажливо хмикає. Щоб ми не сказали — не віритиме, бо все на світі обов’язково має звичайне наукове пояснення.

Піднімаємося сходами. Олег попереду. Арсен зупиняється, шепоче мені на вухо так, щоб Олег не чув.

— А у мисці звичайне материнське молоко, Русько, розбавлене мертвою водою. — Говориться наче про щось геть буденне. Відьмак, блін. Арсен уважно дивиться якусь мить на мене, наче прочитав останні мої слова: — Мій дід з непрóстих, Русланко, як і ти. Пам’ятай про це, дівчинко. Ми з тобою нерізні, зовсім нерізні.

Тим часом Олег гукає з-за вхідних дверей будинку:

— Ходіть вже, а то найцікавіше пропустите.

В хаті, схоже, аншлаг. А потім…

Завертілося все, наче в каруселі. Крик, вереск, органна музика… Божевільна жінка реготала так, що кров застигала в жилах. І поки Арсен з Олегом намагалися вибити вікно, Тетяна з Інкою накинулися на Марину без заклять та прокльонів, а по діловому — з кулаками. Діти, живі справжні діти налякано стояли, не дуже розуміючи, що відбувається. Бо, може, вони й були проінструктовані про те, як себе поводити, та, певно, стількох гостей відразу Марина не чекала.

* * *

… Боже, як паморочиться в голові, середину розриває кашель, сльозяться очі. Що за фігню випустила в повітря ця божевільна? Краєм ока бачу, як звідкись на обличчях дітей з’являються респіратори. До мене підбігає стара знайома, мала Майя: «Ланко, на, — тицяє в руки мені респіратора. — Забели нас звідси. Нам стлашно». За її спиною наче на прив’язі бачу перелякані очі потерчат. Потерчата — це також діти, хай давно мертві, але душі в них справжні. Майя майже силоміць утискає мені в обличчя респіратора. Натягаю його, хоча розумію, що то не дуже добрий захист. Треба звідси забиратися. Роззираюся. Діти в масках — добре. Тетяна, Інка та й Марина кашляючи сплелися в один вузол і борсаються там… Олег лежить під вікном, схоже зімлів. Вогонь в каміні горить ще сильніше, мені здається ще трохи і його язики вирвуться на волю і тут все вигорить чи зірветься, коли газу набереться замкнутому просторі критична маса. — Тут підвал є? — запитую Майю, бо розумію, що з будинку нас не випустять. Все наглухо зачинене. А діти тут давно, то, може, і…

— Є, — Майя хапає мене за руку і тягне кудись по коридору. В кухні тицяє пальцем на килим. — Там.

Я все розумію. Відкидаю килим вбік. Беруся за ручку ляди і піднімаю її. Звичайна тобі пивниця, дерев’яна драбина веде вниз. Немає коли довго роздивлятися чи роздумувати:

— Майє, дівчинко! Веди всіх дітей сюди, тихо спускайтеся драбиною та чекайте на мене. Скажи, що так треба. Нагорі ще хтось з живих є?

Майя ствердно киває головою.

— Вілуня та Ілка. Вони нечемні і мама їх покалала.

Кидаюся сходами на другий поверх. Метушня, кашель, крики, полум’я, божевільні звуки органу заповнюють собою простір. В одній з кімнат — дві перелякані дівчинки, сидять обнявшись. Тут ще не дуже смердить, хоча запах і сюди почав добиратися, бо малі прикривають обличчя долонями, покахикуючи. Респіратори їм не видали. Бунтівниці не заслуговують пощади.

Малі здивовано витріщаються на мене.

— Вставайте, дівчата! — Не рухаються. Вони мені не вірять. Кажу чарівне слово. — Іринко, мене Олег прислав. Бери сестричку і спускайтеся в пивницю на кухні. Бігом.

Чарівне слово «Олег» діє блискавично. Мовчки встають і дріботять за мною слідком. Внизу коїться чортіщо. Якимось дивом Інці з Тетяною вдалося оглушити Марину, але газу в кімнаті зібралося стільки, що розумію — ще трохи і всім