Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

Роланд підвів очі в небо і побачив знайомі обриси хмар, що пливли шляхом Променя. У відкритому небі над рівнинами годі було не помітити цей потік, схожий на небесну річку.

— Можливо, — сказав він, але прозвучало це якось невпевнено. — Мабуть, ми могли б обійти Лад з південного заходу й піти далі за Променем.

— Ти йдеш за Променем, — сказала Таліта. — Так я і думала.

Але, попри все, Едді плекав надію нате, що в місті вони знайдуть допомогу, і надія ця дедалі міцніла. Він мріяв про полишений людьми провіант і речі, що можуть знадобитися їм у дорозі. А може, в місті навіть знайдуться люди, яких вони розпитають про Темну Вежу і про те, що їм робити, коли вони до неї дістануться. Взяти, наприклад, тих, кого називали Сивими… в його уяві вони поставали в образі старих премудрих ельфів.

Втім, були ще барабани. От вони справді наганяли жах, нагадуючи про сотні дешевих фільмів про джунглі (здебільшого він дивився їх разом з Генрі, тримаючи на колінах миску попкорну), де мандрівники шукали й нарешті знаходили міфічні загублені міста. Міста, як і годиться, стояли в руїнах, а їхні мешканці перетворювалися на плем'я кровожерних канібалів. Але щоб таке сталося в місті, яке принаймні здалеку так нагадувало Нью–Йорк, Едді навіть уявити собі не міг. Якщо мудрих ельфів чи запасів провіанту там нема, то книги точно знайдуться. Роланд часто розводився про те, що, мовляв, у їхньому світі папір — велика рідкість. Але Едді ще не бачив у своєму житті жодного великого міста, яке буквально не потопало б в книжках. Можливо, їм навіть пощастить розжитися якимось автомобілем. Непогано було б знайти щось на кшталт «Лендровера». Можливо, то була лише мрія ідіота, але коли попереду тисячі миль незвіданої місцевості, то не завадить мати в запасі кілька дурних мрій. Вони покращують настрій і додають сил. Але ж імовірність, що вони збудуться, теж була, хай їм грець?

Едді розтулив було рота, щоб висловити декілька думок, але його випередив Джейк.

— На мою думку, нам треба йти навпростець, — сказав він і трохи засоромився, бо всі погляди звернулися до нього. Навіть Юк поворухнувся під ногами.

— А чому ти так думаєш? — спитала Тітонька Таліта.

— Ви знаєте, що таке поїзд? — спитав Джейк.

Запала довга мовчанка. Білл і Тілл обмінялися спантеличеними поглядами. Тітонька Таліта пильно дивилася Джейкові у вічі, але він не відвів погляду.

— Чула про таке, — нарешті сказала вона. — Може, навіть бачила. Он там. — Вона показала рукою в бік річки Сенд. — То було давно, коли я була дитиною, а світ ще не зрушив з місця… чи то пак зрушив, але зайшов ще не так далеко, як оце зараз. Хлопчику, ти говориш про Блейна?

У Джейка аж очі від задоволення загорілися.

— Так! Блейн!

Роланд пильно на нього подивився.

— А ти звідки знаєш про Блейна Моно? — спитала Тітонька Таліта.

— Моно? — не зрозумів Джейк.

— Так його називали. То звідки ти знаєш про того старого лайдака?

Джейк безпорадно глянув на Роланда і перевів погляд на Тітоньку Таліту.

— Не знаю звідки. Просто знаю, і все.

«Він не обманює, — подумав Едді, — але й не всю правду нам каже. Він знає більше, ніж хоче нам розповісти… і, здається, йому страшно».

— Гадаю, це вже наша справа, — сухо відрізав Роланд. — Дозволь нам розібратися з нею самотужки, Стара Матінко.

— Добре, — швидко погодилася вона. — Самі собі давайте раду. Таким, як ми, краще не знати.

— То як щодо міста? — нагадав Роланд. — Що вам відомо про Лад?

— Зовсім мало. Але все, що знаємо, ми вам розповімо. — І вона налила собі ще кави.

9

Розповідали здебільшого близнюки, Білл та Тілл. Коли один втомлювався, другий підхоплював нитку оповіді, й так по черзі. Час від часу втручалася Тітонька Таліта, то додаючи якусь деталь, то виправляючи, й брати шанобливо чекали, поки вона закінчить. Сі мовчав як риба. Він просто сидів перед своїм кухлем охололої кави, вискубуючи з крислатого сомбреро соломинки.

Дуже швидко Роланд зрозумів, що вони справді дуже мало знають, навіть з історії рідного містечка (і це його не здивувало, бо настали такі часи, що спогади вже не тримаються в головах, вони дуже швидко стираються, і вже не існує нічого, крім учора й сьогодні). Але те, що старі змогли розповісти, дуже непокоїло. Та Роланд і цьому не здивувався.

За часів їхніх пращурів Річкове Перехрестя було саме таким, яким його уявляла Сюзанна: торговим поселенням на Великому Шляху. Містечко було не надто багатим, але процвітало — товари в ньому здебільшого не продавали, а обмінювали на інші. Вважалося, що воно входить до складу бароній Приріччя, хоча існування баронських земель і великого землевласництва вже тоді відходило в минуле.

У ті часи ще полювали на буйволів, хоча торгівля м'ясом та шкурами помалу занепадала, бо стада були нечисленними, а тварини швидко мутували. М'ясо мутантів було не отруйним, але жорстким і гірким. Але все одно Річкове Перехрестя, що лежало між місциною, яка називалася просто Пристань, і селом Джимтаун, не пасло задніх серед навколишніх містечок. Цьому сприяло зручне розташування на Великому Шляху: звідти до міста було шість днів пішки сушею і три — річкою на баржі. «Коли річка була повноводною, — сказав один із близнюків. — Бо тоді, коли вода спадала, пливти доводилося довше. Мій дід розповідав, що були часи, коли баржі сиділи на мілині аж до самого Томового пересипу».

Господарі містечка, звісно, нічого не знали про тих, хто заснував це місто, й не мали уявлення про засоби й інструменти, якими вони користувалися, щоб звести вежі–хмарочоси й невисокі башти. Місто будували Великі Древні, чия історія поринула в небуття ще в ті часи, коли прапрадід Тітоньки Таліти був малим хлопчаком.

— Ті будівлі й досі стоять, — сказав Едді. — Цікаво, а машини, якими користувалися ті Древні, досі на ходу?

— Може бути, — відповів один із близнюків. — Та якщо навіть так, юначе, серед живих нема такого чоловіка чи жінки, хто знав би, як їх запускати… так мені здається.

— Ні, — впевнено заперечив його брат. — Навряд чи Сиві та Юни повністю втратили старі шляхи, навіть зараз. Він подивився