Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Якось на словах усе дуже просто виходить. Подивимося, що буде насправді. Чує моє серце, впіймають нас, неодмінно впіймають, — пробурмотів хлопчик.

Темниця була розташована в підземеллі міської в’язниці. Вона пустувала від незапам’ятних часів. Навіть старожили не пам’ятали, для чого в острозі існує підземний каземат. Злочинці в місті були рідкістю. Зазвичай в камерах сиділи злодюжки, забіяки й дрібні порушники спокою, тому в начальника в’язниці не було нагоди вислужитися. Зате тепер, коли з’явилася «злочинниця державної ваги», він виказував особливу пильність. Мабуть, його ретельність помітили, бо сьогодні ввечері його запросив із доповіддю сам принц.

Начальник в’язниці не міг дочекатися часу аудієнції. Він кілька разів перечитав наказ і раз у раз діставав з нагрудної кишені годинник, перевіряючи, чи не час рушати до палацу. Що й казати, не щоразу випадає нагода постати перед світлі очі. Служаці ввижалися почесті й нагороди. Щоправда, йому здалося трохи дивним, що принц призначив зустріч після зміни денної варти. Для бесіди година досить пізня, але в королівських осіб свої примхи.

Настав час зміни варти. Нічний дозір промаршував у приміщення в’язниці, а через чверть години звідтіля строєм вийшла денна варта. Спочатку охоронці побоювалися нічних чергувань. Це ж бо не жарти — стерегти відьму, адже кожному відомо, що після опівночі нечиста сила стає особливо могутньою. Та минали дні, а ув’язнена поводилася тихенько, як мишка, і поступово побоювання вляглися. Незабаром усі зрозуміли, що посилена охорона зайва, але сторожа не нарікала, тому що чергування не приносило особливих клопотів. До того ж уночі, коли начальство спало в теплих ліжках і бачило сни, можна було спокійно перекинутися в карти або в кості.

Поки охорона займала пости, Степко сидів у засідці й вичікував, коли подіє снотворне. Час від часу він дивився на годинник, що дав йому Гліб у тимчасове користування. Від хвилювання в хлопчика пересохло в роті. Адже проникнути в приміщення в’язниці й звільнити ув’язнену — це вам не жарти. Так недовго й на каторгу загриміти або що гіршого.

«Тьху, лізе ж капость у голову», — подумав Степко й про всяк випадок перехрестився. Він намагався переконати себе, що план спрацює, адже все продумано до дріб’язків. Але так уже влаштоване життя, що в будь-якому, навіть найретельніше розробленому плані є місце для неприємних несподіванок.

На перший погляд справа була дріб’язкова: в охоронця на ім’я Мирон трапилася печія. Хвороба не страшна, але через неї він не схотів пити брагу разом з іншими. Заступивши на пост, напарник Мирона як завжди пробурчав:

— Навіщо нашому начальникові ці нічні чергування. Зараз би в ліжко, а тут на варті стій, — солодко позіхнув він.

— Адже начальству вислужитися потрібно. Гляди, якого ордена пришпилять, — зачепив Мирон улюблену тему.

— То ж бо й воно, їм нагороди, а нам відповідати доведеться. В ув’язнених і то життя краще. Вони по ночах сплять, а тут стоїш, як неприкаяний. Спати хочеться, жах. Ти почергуй, а я трішки подрімаю.

— Ну, ти даєш, тільки-но на пост заступили, а ти на бічну! — обурився Мирон.

— Годі сердитися. Я хвильку подрімаю, а потім тебе підміню, тоді й ти поспиш, — пообіцяв напарник.

Щоб уникнути нових заперечень, він ліг на тапчан і негайно захріп.

— У здоровий спати! Він, виходить, спочиває, а я крайній? — сварливо пробурчав Мирон.

Він потряс напарника за плече, намагаючись розбудити, але той щось пробелькотів крізь сон і, перевернувшись на інший бік, продовжував солодко спати.

— Ну, постривай. Зараз я доповім кому слід, як ти виконуєш свої обов’язки. Дадуть тобі прочухан по перше число, — пригрозив Мирон і пішов до начальника варти.

Дійшовши до наступного поста, він сторопів. Обоє вартових теж спали мирним сном. Зачувши недобре, Мирон кинувся перевіряти всі пости і на свій жах переконався, що не спить лише він один.

— Боже праведний, що ж це діється? Треба до начальства бігти, — вирішив він і помчав до начальника в’язниці.

Начальник жив у флігелі за приміщенням в’язниці, але на жаль зараз його не було вдома. Він саме в цей час входив у палац, тому Мирон марно гримав у двері, намагаючись достукатися.

Тим часом Степко, звірившись із годинником, вирішив, що настав час діяти. Непомітно вийшовши з укриття, він перебіжками дістався до в’язниці й обережно відчинив двері. Рокітливе хропіння вартових пролунало для хлопчика солодше від музики. Всередині Степкові пощастило разминутись із Мироном. Далі хлопчик пішов упевненіше, адже він не знав, що шлях до відступу закритий. Мирон, так і не знайшовши начальства, повернувся на пост.

— Що ж робити? Робити що? — бурмотів собі під носа наляканий охоронець. — Що за напасть, куди не кинь, усюди клин. Потрібно доповісти, а кому тут доповідати? Нікого немає. Хіба тільки кинути пост та в місто бігти? Ні. В’язницю без охорони залишати не можна, це загрожує трибуналом. От якби я один за всіх відстояв, то, може, і нагороди б якої діждав, — розмріявся він.

Мирон вже уявляв, як йому привселюдно чіплятимуть на груди орден, але зовсім недоречно згадав, хто сидить під вартою, і запал його трохи ослабнув.

— Одне погано, — зітхнув він. — Коли б у темниці сидів розбійник або шибеник, тоді й думати нічого. А проводити ніч сам на сам із відьмою боязно.