Читати книгу - "Білі зуби"

Місіс Олів Руді, вчителька англійської, яка внюхувала дурниці на відстані двадцяти ярдів, схилилася над Айриною партою і видерла аркуш з її зошита. Якийсь час вона розглядала його. Потім спитала зі своїм мелодійним шотландським акцентом:

— До і після чого?

— Е-е… що?

— До і після чого?

— А! Нічого, міс.

— Нічого? Та що ви кажете, міз Джонс. Не будьте такою скромною. Це ж, певно, цікавіше, ніж сто двадцять сьомий сонет.

— Нічого. Це нічого не означає.

— Впевнена? Не хочеш сказати всьому класу? Бо тут деяким треба слухати — і, гм, їм навіть трішечки цікаво — те, що я розповідаю. Тож якщо ти можеш відірватися на хвильку від цієї дурниці…

Ніхто, ніхто на світі не вмів так вимовляти слово «дурниця», як Олів Руді.

— …і приєднатися до всіх нас, то я продовжу. Можеш?

— Можу що?

— Відірватися на хвильку?

— Так.

— Дуже добре. Це мене тішить. Сонет 127, будь ласка.

— Вважали чорне злом старі часи, — продовжив Френсіс Стоун гугнявим голосом, яким учні читають єлизаветинські вірші. — Вродливим зватись не могло смагляве.

Айрі поклала праву долоню на живіт, втягнула його і спробувала впіймати Міллатів погляд. Але Міллат був зайнятий тим, що показував симпатюльці Нікі Тайлер, як він вміє рухати язиком у тоненькій трубочці — паперовій флейті. Нікі Тайлер у відповідь демонструвала, як подушечки її вух акуратно пристають до голови і зовсім не стирчать. Флірт будувався на залишках попереднього уроку біології («Спадкові ознаки. Частина перша (А). Вуха, які стирчать. Вуха, що пристають до голови. Пласкі вуха. Голубі очі. Чорні очі. До. Після»).

— Тому моя кохана носить жаль / В очах блискучих, ніби кручі крила… / Її очей до сонця не рівняли, / Корал ніжніший за її уста, / Не білосніжні пліч її овали…

Статева зрілість, справжній розквіт статевої зрілості (не якийсь там натяк на груди чи легенький пушок) — ось що розділило старих друзів Айрі Джонс і Міллата Ікбола. Тепер вони були по різні боки шкільного паркану. Айрі знала — природа зіграла з нею нечесно: круті величезні форми, заячі зуби з вічною металевою пластинкою, неможливі афрокучері та на довершення всього — короткозорі оченята, які потребували грубих окулярів з рожевуватим відблиском. (Навіть її блакитні очі — очі, якими так захоплювався Арчі — природа дала їй лише на два тижні. Так, вона народилася з голубими очима, але одного дня Клара заглянула в колиску і побачила, що звідти на неї дивляться карі оченята, — так пуп’янок змінюється на квітку, і неозброєним оком момент переходу не зауважити.) Впевненість у власній потворності, у власній невідповідності пригнічувала її; вона не вставляла більше своїх п’ять копійок у розмови і тримала праву долоню на животі. Вона вся була невідповідна.

Натомість Міллат був викапаний ностальгічний образ юнака старих часів, його краса пародіювала саму себе: зламаний римський ніс, високий зріст, струнке тіло; легкі прожилки, гладкі м’язи; шоколадні очі із зеленими іскорками, наче зблиски місячного сяйва на темній поверхні океану; посмішка, перед якою ніхто не встоїть, красиві білі зуби. У Ґленард Оак Компрегенсів чорні, пакистанці, греки та ірландці змагалися між собою. Але привабливі сексуально обганяли інших. Вони могли бути самі по собі.

— Мов з дроту чорного, коса густа…

Звісно, вона була в нього закохана. Але він постійно казав їй:

— Слухай, люди покладаються на мене. Їм потрібно, щоб я був Міллатом. Старим добрим Міллатом. Вредним Міллатом. Незмінним, солодким Міллатом. Їм треба, щоб я був класним. Це, на практиці, відповідальність.

На практиці це й була відповідальність. Якось Рінго Старр сказав про бітлів, що вони ніколи не були такими величними, як у Ліверпулі 1962 року. Просто потім вони розширили свою географію. І так було з Міллатом. Він був таким неперевершеним у Кріклвуді, у Віллесдені, у Західному Гемпстеді влітку 1990-го, що ніщо з того, що він робитиме у своєму подальшому житті, уже не вивищить його більше. Після своєї першої зграї раггастані він поширив і позасновував нові зграї у своїй школі та в північному Лондоні. Він був завеликим, щоб залишатися просто об’єктом Айриної любові, ватажком раггастані та сином Самада та Алсани Ікбол. Він мусив подобатися усім людям усіх часів і народів. Для всюдисущих кокні у білих джинсах і кольорових сорочках він був джокером, ризиковим хлопцем, постійною причиною дівчачих сліз. Для чорних підлітків він був другом по травичці і добрим покупцем. Для азійських хлопчаків — героєм і ватажком. Суспільний хамелеон. А підґрунтям усього цього були вічна озлобленість і біль, відчуття приналежності до нічого, яке властиве людям, що належать усьому. За цю ахіллесову п’яту його обожнювали Айрі та милі дівчатка із середнього класу, які грали на гобоях і вдягали подовжені спіднички, вони просто носилися з ним, ці любительки фуг, що кокетливо відкидають акуратні пасма волосся; він був їхнім чорним принцом, випадковим коханцем або божевільним коханням, предметом солодких фантазій і пристрасних снів…

І він також був їхнім проектом: що вони можуть зробити з Міллата? Він просто мусить покинути курити траву. Ми маємо докласти зусиль і відучити його прогулювати школу. Вони хвилювалися з приводу його ставлення до здорового способу життя та обговорювали в гіпотезах його освіту зі своїми батьками («я просто кажу, там цей індійський хлопчик, ага, який вічно вляпується…»), вони навіть писали вірші з приводу. Дівчата або хотіли його, або хотіли його виправити, але більшість із них хотіли і того, й іншого. Вони хотіли виправляти його так, щоб він відповідав