Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"

Я помічаю, що Аліна блідне прямо на очах і підходжу ближче до неї. Торкаюсь її плеча і питаю:

— Що там?...

Вона простягає мені телефон, здається, неспроможна сказати жодного слова. 

Я бачу повідомлення і одразу ж озираюсь навколо.

Навколо декілька будівель, з яких можна нас побачити.

— Я знайду його, — кажу прямо і озираюсь. — Зараз же скажемо копам і хай обриють кожну висотку!

— Що у вас сталось? — Маша теж підійшла трохи ближче. 

Я дивлюсь на Аліну. Не знаю, як краще вчинити і тому даю їй цей вибір. 

— Мабуть, я буду черговою жертвою, — каже вона, дивлячись собі під ноги. 

— Що? — очі Машки округляються. — І ви мені кажете це тільки зараз? Швидко, розповідайте все, що знаєте… Це ж вам не ігри в детективів…

— Добре, — киваю я. — Ми все розповімо. Ми вже звузили коло підозрюваних. Більш того, маніяк скоріш за все зараз десь дуже поруч, — я дивлюсь на Аліну. — Аліно, покажи його останнє повідомлення. 

Вона простягає Маші телефон. 

— Він писав і раніше, там можна побачити, — каже так само тихо. 

— Ну Максе… Я знала, що ти дурень, але, — вона аж присвистує. — Ви мали прийти сюди ще з першого повідомлення. Добре, зараз Аліна піде зі мною і заповнить усі форми. А потім… Певно, до Аліни треба приставляти охорону. 

— Не треба охорону, — каже Аліна. — Я ж скрізь ходжу з Максом…

— Але я вас знаю, ви не будете сидіти вдома, — хмикає вона.

 — Будемо, — каже Аліна. 

— Так, — киваю я. — Ми більше не будемо шукати пригод, будемо сидіти тихо і сподіватись, що ви швидко його зловите. 

— Що ж, тоді ходімо, розкажете все з самого початку…

***

Ми дійсно розповідаємо Маші все, що знаємо, а потім сідаємо в машину і їдемо додому.

— Як ти? — питаю я Аліну.

— Чесно кажучи, не дуже, — мляво відповідає вона. — Якось це все засмутило мене… Хоча “засмутило” — не зовсім точне слово…

— Сподіваюсь, так ти дійсно будеш в безпеці, — зітхаю я. 

— Але скільки часу мені доведеться так сидіти під домашнім арештом? Вибач, я знаю, що ти так само, як і я, не в курсі… І ніхто не в курсі…

— Я знайду його, Аліно. Поки ти будеш під охороною, я знайду його, — кажу, коли ми вже підʼїжджаємо до будинку. 

— Добре, — киває вона, але я бачу, що мені не вдалося її заспокоїти. 

— Ходімо додому… 

Я виходжу з машини, потім відкриваю дверцята перед Аліною і подаю їй руку.

— Обіцяю, ти будеш в безпеці.

— Мені страшно, — шепоче вона і починає плакати. 

Я обіймаю її і гладжу по спині:

— Все буде добре, у тебе буде охорона, і я теж. Більше ти не залишишся сама ані на хвилину. Буду або я, або охоронець. Треба погодитись на охорону.

 — Але він все одно дуже хитрий… І завжди знаходить, як досягти свого…

— Просто пообіцяй, що що б він тобі не сказав, ти не підеш до нього на зустріч. Будь з охоронцем, а все інше… Цим займусь я і поліція. Одна зі сторін точно докопається до істини. І я постараюсь зробити це якомога швидше… 

***

Щойно ми заходимо додому, я пропоную Аліні полежати і відпочити, і берусь сам готувати вечерю.

Її дуже виснажує цей день, лякає і виснажує, я бачу цей страх в її очах і мені від того стає сумно. 

Ми розповіли поліції все і ніби як маємо відступитись, але для мене знайти його тепер стає особистою справою. 

Після того, як ми вечеряємо, я вкладаю Аліну на диван перед телевізором і пропоную подивитись якийсь легкий фільм. Сам також сідаю поруч, але беру з собою ноутбук.

Хочу зрозуміти, що саме ми могли впустити… Я сам не знаю чому був на сто відсотків впевнений, що злочинець працював в тому ТЦ, у мене була "чуйка".

Але скільки не передивляюсь — все одно не можу знайти якусь нову зачіпку і ніби ходжу по колу. 

— Вирішив знов передивитись наших підозрюваних? — Аліні, судячи з її бадьорішого голосу, схоже, трохи краще.

— Так, — я киваю. — Мені здається, що ми щось впустили. 

— Але ми спостерігали за кожним з того списку, — каже Аліна дещо розгублено. 

— А що як то неповний список, — мені в голову приходить ідея.

— Як? Хіба ти не казав, що інші мали алібі? — питає Аліна зацікавлено.

— А що як в когось то алібі — несправжнє? — відповідаю я питанням на питання.

— Це було б розумно, — киває Аліна. — Але як ми перевіримо, чи були ті алібі справжніми?... 

— Ну, це вже інше питання. Тут треба розглядати кожен випадок окремо. Можемо почати з того зі зламаною рукою…

***