Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Повідомлення від Сетору приходить на зворотному шляху до імператорського палацу. Мій радник повідомляє, що перший етап переговорів з дагрійцями пройдено, і він прямує до мене з доповіддю.

Отже, прибуде до палацу майже одночасно зі мною. Доведеться йому одразу розповісти про те, що сталося в храмі. Чесно кажучи, я сподівалася, що матиму більше часу підготуватися до цієї розмови.

Але тут же приходить ще одне повідомлення, в якому ні-одо Аракеш нагадує про доручення, яке я дала йому вчора. І я, із внутрішнім полегшенням, відсилаю йому відповідь, в якій прошу прибути до мене в палац і доповісти про все, що йому вдалося дізнатися.

В присутності Чорного Сетору не стане надто вже завзято мене допитувати на тему «де була без його відома і куди знову полізла без його нагляду». Можливо, не стане.

Кошмар який. Не чоловік мені, і не коханець навіть, а контролює анітрохи не менше за законне подружжя.

Тихо видихнувши, я відкидаю голову на підголівник, заплющуючи очі. Ейфорія від того, що трапилося, все ще танцює в крові бульбашками ігристого вина, так само окриляючи й змушуючи почуватися п’яною від щастя. Зв'язок із чоловіками досі відчувається дуже сильно і гостро, попри те, що храм Маран-Деш ми вже покинули. І з кожним кілометром, що віддаляє мене від заповітних дверей, я все більше переконуюсь у тому, що єднальні струни нікуди не зникнуть. Я притягну коханих назад.

Але в міру того, як емоції вщухають, тіло все більше охоплює всепоглинуща втома. Мабуть, таки мають рацію всі, хто змушує мене відпочити. Може, справді тимчасово перекласти переговори та решту справ на Сетору і взяти собі хоча б кілька днів на відпочинок? Я ж заслужила на це, хіба ні?

Політ проходить без пригод, і незабаром шаттл уже заходить на посадку, подолавши захисний купол палацу.

А на злітному майданчику нас уже зустрічають. Точніше − мене. І якщо ні-одо Аракеш, що злегка похитується з боку в бік на чорному зміїному хвості, дивиться на світ зі звичайним виразом смертельно небезпечного інтригана й усезнавця, то рі-одо Сетору виглядає, як вогненно-чорна похмура хмара. Дуже-дуже зла хмара. Або як вулкан, який ось-ось вибухне.

І чому я тепер навіть винуватою трохи почуваюся?

«Ти йому не повідомляв?» − кидаю запитальний погляд на Чотжара, що спускається поруч зі мною по трапу

«Ні. Це не входить до моїх обов'язків», – з незворушною міною відповідає Чотжар.

Угу. Інакше кажучи: «Сама з ним розбирайся».

А жрець тим часом навіть не думає чекати, поки я сама спущусь на землю, і рішуче прямує мені назустріч.

– Вітаю, моя імператрице, – обпалює мене колючим поглядом. І, відтіснивши Чотжара, підхоплює за лікоть, нібито допомагаючи: − Коли я розпорядився не будити тебе, то сподівався, що ти прислухаєшся до голосу розуму і витратиш цей день на відпочинок і відновлення.

– Вітаю, рі-одо, – відповідаю йому в тон. – Вдячна вам за те, що дали мені можливість присвятити цей день моїм особистим потребам, а не потребам імперії. Саме завдяки цьому я спромоглася відновити зв'язок з Повелителями, як тільки зрозуміла, що потрібно робити.

Він навіть зупиняється, почувши мої слова. Повертається, дивлячись так, що мені на кілька секунд страшно стає. Багряні очі тепер буквально наскрізь мене сканують, відмічаючи все. І відновлений зв'язок, напевно, теж.

Ми застигаємо одне навпроти одного, ледь відійшовши від трапа. Мій супровід обминає нас стороною, та й ті, хто зустрічав тут, розсудливо тримаються на відстані.

− Що ти зробила? − запитує Сетору рівно, але в його голосі чується рев всепожирущого полум'я.

− Прочинила Ворота до серця Маран-Деш, − задираю підборіддя. Як не крути, а складно не пишатися, коли тобі під силу зробити те, що так довго не вдавалося нікому.

Очі Сетору розширяються від подиву, але вже наступної секунди він похмуро зсуває брови.

− А про те, чи вистачить тобі сил живити своїх се-аран, поки вони шукатимуть шлях, ти подумала? – цідить гнівно.

− Що ви маєте на увазі? – уточнюю здивовано.

− Те, що вони у чужому всесвіті, не мають доступу до підпростору та сили Абсолюта, а отже, весь цей час обходилися своїм резервом, спустошуючи самих себе. А зараз, незалежно від свого бажання, почнуть стрімко тягнути силу з тебе, як із відкритого наповненого джерела, − все більше нависаючи наді мною, гарчить Сетору. − І чим більше їм знадобиться часу і сил на те, щоб повернутися, тим більше вони тебе спустошать. А що не заберуть вони, вип'ють до дна їхні сини. Про це ти подумала, моя імператрице?

– Ні, але… – хитаю головою.

− Але, як завжди, самовіддано кинулася жертвувати собою. Тобі настільки начхати, виживеш ти, чи ні?! − вже буквально кричить на мене жрець, змушуючи задкувати від нього.

Але замість того, щоб злякатися, я сама починаю закипати. Та як він сміє мене звинувачувати, що я намагаюся повернути своїх чоловіків?!

− Їм потрібний зв'язок зі мною, щоб знайти шлях у наш світ! − заперечую твердо. − Що ви хочете від мене, щоб я сиділа і чекала, нічого не роблячи, тоді, коли можу допомогти?

− Я хочу, − остаточно наплювавши на глядачів, хапає він мене за плечі, − щоб ти не кидалася стрімголов творити божевільні подвиги щоразу, коли тебе осяює новою ідеєю, як врятувати твоїх безцінних се-аран. Ти повинна думати не тільки про них, а й про свою безпеку, зрозуміла мене?

− Я зробила те, що мала! − гарчу вже не гірше за нього, розлючено дивлячись в очі. – Те, що відчувала правильним!

Чоловіче обличчя темніє ще сильніше. А навколо нас уже відкрито танцює чорне полум'я його сили, його гніву. Тільки я не боюсь. Мене це, навпаки, ще більше підстьобує, дивним чином змушуючи протистояти Сетору ще лютіше. Як він сміє так зі мною розмовляти? Як сміє вказувати, що я маю робити, коли йдеться про Володарів? Це не йому вирішувати!

− Ти зробила дурість, яка може обернутися твоєю смертю, − голос жерця тепер схожий на гуркіт грому. – Тоді, як обіцяла не діяти необдумано, не порадившись зі мною.