Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

яких почало багато прибувати з внутрішніх губерній для створення російської адміністрації. Чиновники та офіцери оселялися у житлі евакуйованих австріяків, а коли тих квартир забракло, почали вивозити зі Львова жидів. Не щастило тим з них, хто мав великі квартири у центрі. Інших поки що не чіпали.

Вдома я ще трохи попрацював, чув, як прийшли сусіди, гріли чай, потім влягалися спати. Нічого підозрілого. За моєї відсутності до кімнати ніхто не входив, це я перевірив, поставивши непомітний маячок з волосини. А ось у кімнатах сусідів я побував, переконався, що справді звичайні залізничні інженери. Готували проект перешивки дороги від Радивилова до Львова на російську колію, скаржилися, що роботи забагато, людей бракує, ну, все як завжди в нашому Отєчестві. Заспокоєний і задоволений, я заснув.

Розшукується ікона

ранці я прокинувся, зробив фізичні вправи, набрав повну ванну гарячої води і поніжився у ній. Хоч я людина проста, але у відставці опанився трохи. І після купання пішов каву пити, яку у Львові готували дуже добре. Думав узяти до кави штруделя, це такий пиріг німецький з яблуками, дуже смачний, до якого мене Уляна Гаврилівна привчила. Як подумав про такий сніданок, аж слинка потекла. Але людина як чогось забажає, то неодмінно облизня спіймає. Ось і я тільки від парадного відійшов, як почув вереск гальм. Відступив до стіни, озирнувся і побачив, що позаду зупинилося авто, з якого вискочив штабс-капітан Нікольський. Вискочив та побіг так, наче за ним сто собак гналося. Я міг би піти собі далі, погуляти Львовом, подивуватися, як добре під клятим цісарем люди жили. Але не пішов, бо ж і Нікольський, і полковник Роттенбург ставилися до мене добре, а я звик віддячувати людям.

Піднявся до квартири, там побачив штабс-капітана, який розгублено стояв перед дверима моєї кімнати.

— Що трапилося, Ігоре Володимировичу?

— Іване Карповичу! — Нікольський аж підстрибнув від радості, схопив мене за руку. — Я вас шукаю! Термінова справа! За мною!

Він побіг, і я за ним. Стрибали через кілька сходинок одразу, вискочили на вулицю, там сіли в авто, яке миттю зірвалося з місця і помчало на шаленій швидкості майже порожніми вулицями Львова. Казали, що раніше тут багато було авт та екіпажів, але тепер наші війська провели реквізицію і задіяли для потреб фронту, війська пройшли далі, і на дорогах зробилося порожньо.

— То що ж сталося? — допитувався я, але штабс-капітан приклав палець до губ.

— Нічого не сталося, просто хотіли показати вам зразки книжок, — сказав він. Невже і водію не довіряв?

Ми швидко приїхали до ратуші, де був кабінет Роттенбурга. Там стояла метушня, але цілком звичайна. Піднялися до полковника, заглянули до кабінету, а там разом із господарем сидів архієпископ Євлогій. Побачивши мене, він підхопився і кинувся обніматися.

— Іване Карповичу, голубчику, допоможіть! — Голос у владики аж тремтів, сам він був дуже схвильований, як мені здалося, на межі нервового зриву.

— Що трапилося? — вкотре поцікавився я.

— Сідайте, — запросив полковник.

Ми всілися за стіл утрьох: Євлогій, Роттенбург та я. Нікольський же присів на стілець під стіною.

— Іване Карповичу, сталася одна дуже неприємна подія, — почав Роттенбург.

— Дуже неприємна, надзвичайно неприємна! Страшна подія! Сором! — Владика ледь не плакав.

— Сьогодні вночі невідомі злочинці дорогою до Львова викрали Почаївську ікону Божої матері, — сказав Роттенбург.

— Це все домініканці, все вони, папісти кляті! — Євлогій стукнув кулаком по столу.

— Владико, зачекайте! — насупився Роттенбург. — Так ось. Ікона була у Почаївській лаврі, але перед самою війною її вивезли до Житомира, щоб убезпечити її від ворога. Ікона дуже популярна на Волині, та й в Галичині про неї чули. Владика Євлогій вирішив привезти її до Львова, щоб сприяти торжеству православ’я на звільнених територіях.

— І щоб провести польові молебні для військ про дарування перемоги російській зброї! — додав архієпископ.

— Так чи інакше, ікону повезли до Львова, тут оповістили населення про її прибуття. Це викликало неабиякий ажіотаж вірних.

— Люди потягнуться до православ’я, треба тільки дати їм таку можливість! — скрикнув Євлогій, а Роттенбург знову насупився. Владика це помітив і замовк.

— Так ось, окрім того, що сама ікона є значною духовною цінністю, вона була прикрашена золотом та коштовностями на досить велику суму, — продовжив Роттенбург.

— Наскільки велику? — уточнив я.

— Десятки тисяч рублів. Ближче до сотні тисяч.

— Так багато? — здивувався я.

— Справа в тім, що ікона Почаївської Божої матері постійно творить дива, і вдячні прочани щедро дарують гроші та золоті прикраси. Гроші ми оприбутковуємо і відправляємо на потреби єпархії, а прикраси залишаємо на іконі. Там зібралося більше пуда, — пояснив Євлогій.

— Пуд золота? — здивувався я.

— І коштовних каменів, — додав Роттенбург. — Ми розуміли цінність ікони, тому забезпечили посилену охорону. Вагон зі святинею охороняли дванадцять залізничних жандармів.

— І що ж трапилося? — Я одразу згадав зухвале пограбування потяга під Ромнами, яке мені вже довелося розслідувати. — Якась жінка?

— Ні, до чого тут жінка? — здивувався Роттенбург. — На станції Радивилів ікону мусили перенести з вагона на нашій колії до вагона на австрійській колії. Для додаткової охорони туди ж прибули ще двадцять солдатів зі станційного гарнізону. Коли вагон по нашій колії прибув, вагона з австрійської колії ще не було. Ікону почали переносити на спеціальних ношах, коли під’їхало два авто. З них вийшли люди у нашій військовій формі. Їх очолював чоловік із погонами капітана. Він показав наказ зі штабу третьої армії про те, що ікону далі перевозитимуть на авто. Мовляв, австрійська колія у поганому стані й вона ненадійна Командир жандармів хотів поїхати з іконою і далі, але його запевнили, що вона перебуває під надійною охороною армії. Це не викликало жодних підозр, ікону поставили в авто, і військові відбули у бік Львова. У цей час вагон із охороною, що мусив забрати ікону, ще тільки наближався австрійською колією, бо затримався у дорозі через повалене дерево. Здається, те дерево впало не просто так. Коли вагон прибув, начальник варти вирушив до Радивилова, щоб дізнатися, де ж ікона. Там його сповістили про те, що ікону вже повезли на авто. Начальник подумав, що, мабуть, змінилися плани, спокійно сповістив про це комендатуру у Львові. Тут