Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

***

18 березня, 09.45

вул. Лісова

– Партнере, у нас проблема.

– Всього одна?

– Прогнозування не спрацьовує. Я не бачу цифр!

– Розслабся, Шарашко. Я все життя так живу.

– Ми взяли замовлення. Його потрібно виконати.

– Що заважає?

– Ти оглух, партнере? Чи, пробувши пів дня вороною, втратив людський розум? Я не можу пов’язати події! Не можу розрахувати, що, кинувши монетку жебракові на Шевченка, спровокую бійку на Грушевського! Напевно, це виснаження!

– Нічого страшного.

– Знущаєшся?

– Я зателефонував до всіх шістьох Васильєвих. Четверо з них вже бачили хлопчика, який шукав тата. Залишилося двоє. Нас теж двоє.

– По-твоєму, все так просто?!

– Цей світ простий, Шарашко. Звикай.

***

18 березня, 09.50

вул. Степова, передмістя – вул. Зарічна

Автомобіль охоронної фірми пронісся повз, обдавши Віту хмарою пилу і вихлопних газів. Вона чхнула й обережно визирнула з-за товстого стовбура старої ялини, за якою сховалася, ледь зачувши шум мотора.

Пусто. Можна рухатися далі. Можливо, дорогою прийде слушна думка про те, як виплутатися з усього цього.

П’ять хвилин – і знову вурчання двигуна.

«А цей ліс, виявляється, популярний!» – Віта кинулась під прикриття густих гілок.

Позашляховик. Водія вона не роздивилася – не ризикнула висунутись, поки він не від’їхав на пристойну відстань. Але чомусь здавалося, що за кермом – сам господар будинку, якому напевно прийшло повідомлення про злом.

Ще десять хвилин – і почулась поліцейська сирена. Віта з сумнівом озирнулася. Вдалині вже виднілись дахи якихось будинків, тобто поліцію навряд чи зацікавить випадковий перехожий.

«Випадковий перехожий у кімнатних капцях і без верхнього одягу. О так, зовсім не підозріла особа», – вона вкотре покинула дорогу.

Треба було все обдумати. Не гарячкувати, сподіваючись на везіння, а зметикувати план дій. Досить уже, дурниць нароблено на кілька років вперед. Навіщо, наприклад, Віта полізла до сигналізації? Зловмисник усе вимкнув! Що мішало тихо вийти надвір і придумати, як подолати огорожу? Так ні ж, запанікувала, понеслася стрімголов уперед… А результат? Злодій поїхав, а жертва викрадення бреде куди очі бачать.

Тепер ще й поліція підключилась… Жіночі речі знайдуть, але Віктор нізащо не зізнається, що притягнув когось до себе додому силоміць. Швидше, звинуватить Віталіну Сергіївну у зломі або в афері. Мовляв, задурманила йому голову, вивідала секрети і прийшла поживитися. З огляду на розгромлений кабінет, це буде логічною версією подій.

Знову автомобіль. Та скільки ж їх тут?! І сховатися нікуди – канава за узбіччям занадто широка, до того ж заповнена дощовою водою. Таку не перескочиш, а обходити – занадто довго.

«Нічого. Передмістя поряд, люди ходять по вулицях», – Віта намагалась не привертати уваги.

Кавовий мінівен загальмував прямо перед нею.

«Це не Віктор», – на сидінні водія проглядався жіночий силует.

Невже Наталя?

– Це мої капці! – Об асфальт стукнули високі підбори.

Роззуватися Віта не збиралася. Крижана земля, босі ноги – це все вже було, і повторювати досвід не хотілося.

– Елла? – уточнила, задкуючи.

Розпатлана жінка з нерівним макіяжем нагадувала Еллу Зотову не більше, ніж бургер із реклами нагадує реальний.

– Я вас знаю?

Віта здивувалась. Еге ж, хто б сумнівався… Вона не настільки значний персонаж у житті Віктора, щоб Елла запам’ятала її обличчя. Кидатися грошима і обзиватись – це запросто, і немає різниці, хто на лінії вогню, – всі кривдники не гідні уваги.

– Ні, – це була чиста правда. – Не знайомі й навряд чи будемо.

– Тоді чому на вас мої капці?

– Тому що вони вже не ваші.

Елла перетравлювала відповідь довго. Віта встигла досягти багатоповерхових будинків і знайти автобусну зупинку, коли поруч зупинилася машина.

– Я пам’ятаю вашу маму, – долинуло з-за опущеного вікна. – Вона – мила жіночка. І я нітрохи не ображена на вас за Віктора. Він вміє викликати прихильність до себе. Коли йому чогось хочеться, він добивається цього будь-якими засобами. Сідайте. Я відвезу вас додому і розповім, чому зв’язуватися з ним дуже небезпечно.

– Тому що його турбота нестерпна? Я в курсі.

Елла відчинила двері.

– Віктор називає це родовим прокляттям.

– Егоїстичний характер?

– Те, що його жінки помирають одна за одною. Іванка, Марина, Катя… Впевнена, ви чули хоча б про Марину. Дружина, знаєте? Автокатастрофа і все таке. Але я – приземлена людина і не вірю в містику.