Читати книгу - "Лялька"

Побачивши вираз обличчя Бакстер, Блейк замовк і відступив назад. Він пробурмотів щось нерозбірливе й пішов. Для Бакстер новини стали несподіванкою, і їй було соромно це визнавати, але це її трохи образило. Їй здавалося, що вони з Андреа все вирішили, і що Андреа зрештою-таки змирилася з тим, що між нею та Вульфом нічого не було. З іншого боку, мова йшла про жінку, яка зараз на світовому телебаченні копирсалася у брудній білизні свого колишнього чоловіка, за лічені години до його можливої смерті.

Та все одно, таку мізерну зраду і порівняти не можна було з тим, що Бакстер відчувала до Вульфа.

Годиною пізніше Фінлі невміло ввів до комп’ютера наступне прізвище й ім’я зі списку. Він був набагато повільніший за Бакстер, однак хотів перевірити якомога більше осіб, доки вона закінчить свою половину, і робив для цього все можливе. Записи Міністерства оборони були типово стислими:

«Штаб-сержант Летаніель Массе, 16/02/74, агент служби розвідки, звільнений за станом здоров’я — червень, 2007».

— Ну, і на чиєму вони боці? — пробурчав він, розмірковуючи над тим, чи змогли б вони надати менш розпливчасту інформацію, якби хоча б спробували.

Він нашкрябав слова «військова розвідка» на серветці, яка залишилася після обіду.

Швидкий пошук у Ґуґлі показав сторінки результатів — здебільшого нові історії та обговорення. Він відкрив посилання згори сторінки.

«…Штаб-сержанта Массе відкомандирували до Королівського Англіканського полку… єдиний вижив після нападу, внаслідок якого загинули дев’ятеро осіб із його загону… їхній супровід натрапив на узбіччі на саморобний вибуховий пристрій південніше від Гайдарабада у провінції Гільменд… лікувався внаслідок небезпечних для життя пошкоджень та “значних” опіків обличчя та грудей…»

«Вижив — Комплекс Бога?» — записав Фінлі поруч із коричневою плямою від соусу. Він увів деталі до Національної бази даних поліції і був приємно здивований знайти чимало інформації, включно зі зростом (6 футів та 3 дюйми), сімейним станом (неодружений), працевлаштуванням (безробітний), зареєстрованою інвалідністю (так), найближчими родичами (жодного), відомими адресами (жодної за останні п’ять років).

Такі збіги з описом Едмундса спонукали Фінлі шукати далі, і він перейшов на другу сторінку, де пояснювалися причини такого обсягу інформації про штаб-сержанта Массе. Там було прикріплено два документи. Першим виявився звіт про інцидент, викладений міською поліцією Лондона в червні 2007:

— 2874 26/06/2007

— Палата виробничої гігієни, 3 поверх, 58, Портленд Плейс, W1.

— [14 : 40] Виїзд за адресою відповідно до скарги про неспокій. Пацієнт, Летаніель Массе, вороже налаштований і агресивний до персоналу.

Після прибуття, згори долинали підвищені голоси. Виявили містера Массе (чоловік, 30—40 років, 6+ футів, білий/британець, шрами на обличчі), сидів зі схрещеними ногами на підлозі, витріщався у простір, з одного боку кровоточило обличчя. Стіл перевернутий, вікно розбите.

Поки напарник підійшов до містера Массе, мене проінформували, що рану на голові він заподіяв собі сам і ніхто більше не постраждав. Доктор Джеймс Бараклаф повідомив, що пацієнт може страждати від посттравматичного синдрому, і такий вибух був спричинений новинами, що, зважаючи на фізичні та психічні ушкодження, він не може повернутися до лав армії.

Ні лікар, ні персонал не бажали нічого ускладнювати. Причин для арешту чи подальшого втручання поліції не виявлено. Беручи до уваги рану на голові та ризик здійснення самогубства в подібному стані, викликали швидку допомогу. Чекатимемо на місці до її прибуття.

[15 : 30] Прибула команда швидкої.

[15 : 40] Супроводжуємо команду швидкої до Лікарні Колегії Університету.

[16 : 05] Чисто.

Фінлі зрозумів, що вже підвівся, готовий поділитися найбільш імовірним підозрюваним із рештою команди. Він навів курсор мишки на другий документ і двічі клацнув на ньому. З’явилася фотографія зламаного комп’ютера, який лежав біля перекинутого столу. Він прокрутив до наступного фото: велике розбите вікно. Незацікавлений попередніми, він клацнув на останню фотографію й відчув, як спиною пробігся морозець.

Фотографію зробили біля відчинених дверей, і на задньому фоні виднівся наляканий персонал, який стурбовано спостерігав за тим, що відбувалося. Фото закарбувало глибоку рану на вже й без того понівеченому обличчі Летаніеля Массе. Проте Фінлі занепокоїв не обсяг жахливих поранень, а очі: тьмяні, холодні, розважливі.

Фінлі стикався з більшою кількістю чудовиськ, аніж міг згадати, і зрозумів, що у тих, хто здійснював найжахливіші злочини, була спільна риса — погляд. Саме такий невимушений, спокійний погляд, який дивився зараз на нього із фото в комп’ютері.

— Емілі! Алексе! — заревів він через увесь офіс.

Летаніель Массе був убивцею, він не сумнівався. Чи був він «Лялькарем», чи Фаустівським убивцею, чи все разом, Фінлі турбувало менше. Збором доказів займатиметься Едмундс.

Вони з Бакстер мали перейматися тим, щоб знайти його.

***

Вульф був на межі. Він годинами спостерігав за зливою на вулиці, періодично витираючи запітніле вікно в тісній квартирці, й молився, щоб не пропустити, як будь-якої миті Массе повернеться додому. Він був більше ніж упевнений, що змарнував свій єдиний шанс закінчити те, що розпочав багато років тому.

Тепер він мусив пристосовуватися, імпровізувати. Вульф припустив, що так чи інакше, а він спокутує провину. Він ніколи навіть подумати не міг, що гратиме свою роль під таким пильним поглядом преси, або що Массе з-поміж усіх людей обере Андреа своїм посланцем. Якби все сталося по-іншому, то у вівторок зранку він би зайшов до Нового Скотленд-Ярда героєм, лишень ще однією невинною мішенню божевільного колишнього солдата, якого Вульф незумисне вбив під час самозахисту. Будь-які докази його причетності зникли б разом зі смертю Массе. Він ще й досі мав добірку вирізок із газет, які планував розкидати в його квартирі.

Більшість статей висвітлювали судове слухання «Палія», убивчі доповіді про невдачі з кількома обведеними прізвищами тих, хто був причетний до марної смерті школярки Анабель Адамс. Інші історії стосувалися спроб військових приховати кількість загиблих мирних жителів у Афгані, особливо дітей, під час перестрілки колишнього полку Массе. Вульф був переконаний, що ці прості теми вважатимуть достовірним спусковим гачком для нестабільної, з медичної точки зору, психіки Массе, а обставини дивовижного порятунку від вибухового пристрою зроблять цю історію ще вагомішою.

Тепер це не стосувалося справи. Натомість, Вульф відпустив садиста-хижака гуляти містом, і будь-яка надія, що потім він зможе повернутися до нормального життя, зруйнувалася разом із цим планом. Елізабет Тейт та її дочка взагалі не повинні були бути причетними до цього. З його