Читати книгу - "Глибоко під водою"

— А браслет?

Патрік засовався у своєму кріслі й змусив себе дивитися сержанту Морґан просто в очі.

— Було трохи боротьби, і я схопив її за руку, коли вона намагалася вирватися від мене. Її браслет упав з її зап’ястя.

— Ви зірвали його — це те, що ви сказали мені раніше, чи не так? — Вона подивилася у свої записи. — Ви «зірвали його з зап’ястя цієї шльондри?»

Патрік кивнув.

— Так. Я був злий, визнаю. Я був злий на те, що вона робить з моїм сином, загрожуючи його шлюбу. Вона спокусила його. Навіть найсильніші й високоморальні люді можуть незчутися, як захопляться жінкою, котра пропонує себе в такий спосіб…

— В який саме спосіб?

Патрік стиснув зуби.

— Пропонуючи таку сексуальну вседозволеність, якої він не може знайти у себе вдома. Це сумно, я знаю. Це буває. Я був злий через це. Шлюб мого сина є дуже міцним, — Патрік побачив, як брови сержанта Морґан заходили вгору-вниз, і знову був змушений пересилити себе. — Я був злий через це. Я зірвав браслет з її зап’ястя. Я штовхнув її.

Частина четверта

Вересень

Ліна

Я думала, що не захочу їхати, але я не можу дивитися на річку щодня, переходити її по дорозі в школу. Я навіть більше не хочу в ній купатися. Та й для того вже надто холодно. Завтра ми збираємося в Лондон, я майже все зібрала.

Будинок здаватимуть в оренду. Я не хотіла цього. Я не хочу, щоб хтось жив у наших кімнатах і заповнював наш простір, але Джулс сказала, що якщо цього не буде — то матимемо самоселів, або щось почне руйнуватися, а ніхто не полагодить, і мені це теж не сподобалося. Тому я погодилася.

Він, як і раніше, буде моїм. Мама залишила його мені, тому, коли мені виповниться вісімнадцять (або двадцять один чи скільки там), він буде моїм за правом. І я тут житиму. Знаю, що житиму. Я повернуся, коли стане не так боляче, і я не бачитиму її всюди, куди дивлюся.

Я побоююся їхати в Лондон, але зараз мені це приємніше, ніж раніше. Джулс (не Джулія) справді дивачка, вона завжди буде трохи йобнута. Але я теж трохи дивна і теж йобнута на всю голову, так що, можливо, ми порозуміємося. Є речі, які мені в ній подобаються. Вона готує і метушиться навколо мене, сварить за куріння, вона змушує мене казати їй, куди йду й коли повернуся. Як у людей мами роблять.

Хай там як, а я — рада, що нас буде тільки двоє, без чоловіка, мабуть, без усяких там бойфрендів чи що, і принаймні там, де я ходитиму в школу, ніхто не буде знати, хто я і взагалі нічого про мене не знатиме. Можна себе переробити, сказала Джулс, що, мені здається, трохи мимо каси, бо що зі мною такого? Але я знаю, що вона мала на увазі. Я постриглася і тепер зовсім інакша, і коли я піду в нову школу в Лондоні, я не буду такою красапєтою, яких ніхто не любить, я буду простою нормальною людиною.

Джош

Ліна прийшла попрощатися. Вона обстригла все своє волосся. Вона не така гарна, як раніше — але все одно красива. Я сказав, що мені більше подобалося, коли воно було довше, а вона розсміялася і сказала: відросте. Сказала, що коли знову зустрінемося, буде довше, від чого мені стало краще, тому що принаймні вона вважає, що ми ще побачимося знову, у чому я не був упевнений, адже вона буде в Лондоні, а ми поїдемо в Девон, що не так уже й близько. Але вона сказала, що й не дуже далеко — лише п’ять годин чи що, а за кілька років вона матиме водійські права — і приїде, візьме мене з собою. І подамося шукати пригод на свою голову.

Ми трохи посиділи в моїй кімнаті. Це було трохи ніяково, бо ми не знали, що сказати одне одному. Я спитав, чи є ще новини, і вона якось порожньо подивилася; я спитав: про містера Гендерсона? — а вона похитала головою. Вона, схоже, не хоче говорити про це. Було багато чуток — люди в школі кажуть, що вона вбила його і викинула в море. Кажуть, що вона його вбила цвяхом. Я думаю, що це повна дурня, але навіть якщо це так, то я б не став звинувачувати її.

Я знаю: Кейті дуже засмутилася б, якби щось сталося із містером Гендерсоном, але вона ж не знає, чи не так? Немає такого поняття, як життя після смерті. Головне — ті, хто залишився, і я думаю, що ситуація поліпшилася. Мама й тато не дуже щасливі, але їм стає краще, уже не так, як було. Може, їм полегшало? Наче вони не повинні більше гадати — чому. У них тепер є на що показати і сказати: ось чому. Щось, за що вхопитися, як хтось сказав, і я це розумію, хоча не думаю, щоб для мене самого щось таке було дуже важливе.

Луїза

Валізи були в машині, ящики були позначені, і незадовго до полудня вони передадуть ключі. Джош і Алек вирішили проїхатися Бекфордом, сказавши, що на прощання, але Луїза з ними не захотіла.

Бувають дні кращі за інші.

Луїза зосталася попрощатися з будинком, де жила її дочка, єдиним будинком, який та знала. Їй довелося попрощатися з позначками зросту в комірчині під сходами, кам’яною сходинкою в саду, де Кейті впала й розбила коліно, де вперше Луїза зрозуміла, що її дитина не буде ідеальною, що в неї будуть шрами. Вона мала попрощатися з її спальнею, де вона та її дочка сиділи й розмовляли, доки Кейті сушила волосся феном, фарбувала губи і казала, що збирається до Ліни ввечері — і чи можна в неї заночувати? Скільки разів, гадає Луїза, це було брехнею?

(Те, що не давало їй спати ночами — одна з таких речей, — був той день біля річки, у який вона була дуже зворушена, побачивши сльози на очах Марка Гендерсона, коли він висловив їй співчуття.)

Ліна прийшла попрощатися і принесла з собою рукопис Нел: фотографії, нотатки на флешці з усіма комп’ютерними файлами.

— Робіть із цим, що хочете, — сказала вона. — Хочете — спаліть. Я не хочу дивитися на це знову.