Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

– Лавка онде, у дворі, – показав рукою водій.

Пасажири «Волги» вибралися на свіже та прохолодне нічне повітря.

Алік зробив видих і простежив за туманом, що утворився в результаті його видиху.

– Холоднувато, – сказав він. – Напевно, нуль градусів…

– Та ні, плюс чотири, – не погодився з ним Винничук. – Ви без мене тут до ранку посидите?

– Чому без тебе? – запитав Алік. – Ти ж місцевий, із тобою буде безпечніше.

– Та я хотів додому зайти, – зам'явся Юрко.

– Справжні друзі друзів у біді не кидають, – мовив, ні до кого не звертаючись, Рябцев.

– Ми з вами не друзі, – відрізав у відповідь Юрко.

– А з Аліком? – запитав Рябцев, подивившись на письменника пильно.

– Гаразд, – Юрко опустив голову.

Потім підійшов, похитуючись, до відчинених водійських дверець. Розрахувався з Ванею. Машина поїхала.

Усі четверо пройшли до дерев'яного столу, всілися за нього на лавки в такому ж порядку, в якому сиділи годину тому в зовсім іншому місці.

І знову Рябцев розкрив свою сумку та, розстеливши на столі вже вологу газету, зайнявся сервіруванням. Юрко Винничук витягнув із кишень своєї куртки дві склянки, а з внутрішньої кишені – свіженьку півлітрівку.

Алік оглядівся. Повітря тут було чистіше й свіжіше, і небо, здавалося, відзначалося світлішими тонами й висіло вище, ніж зазвичай над Львовом, наче він зі своєї кімнатки з низенькою стелею перейшов до квартири будинку польської забудови з чотириметрової висоти стелею. Щось несподівано відвернуло його увагу від неба, на якому ні зірок, ні місяця видно не було. Він зупинив погляд на світлому кутовому вікні будинку, у дворі якого вони влаштувалися для вимушеного продовження нічного пікніка. Світло у вікні відзначалося незвичною, злегка помаранчевою жовтизною. Це світло так пасувало нинішній ночі! Немов застиглий жовтий сигнал світлофора, що говорить «Увага!». Алік іще раз озирнувся. І почув, як дзюрчить, виливаючись із пляшки у склянку, горілка.

Подивився навпроти, на Рябцева. Подивувався, як добре було видно йому обличчя колишнього капітана. І це при тому, що сиділи вони майже в темряві, якщо не брати до уваги цього віконця, що кидало вниз, на палісадник, викривлений прямокутник світла.

– Твій душ для бомжів о котрій годині відчиняється? – стомлено запитав Винничук, обернувшись до Аліка.

– Годині о дев'ятій.

Винничук сумно закивав. Його рука потягнулася по склянку.

Згори, над головою, пролунало ляскання крил, і дві чи три чайки водночас закричали пронизливо і з хрипотою.

Розділ 53

Минула ніч засмутила Тараса глибоким безсонням. Він, звичайно, й не збирався цієї ночі спати, а був налаштований на роботу. Але працювати не довелося. Вже коли настав час виходити з дому, щоб їхати підбирати чергового польського клієнта під готелем «Леополіс», цей клієнт подзвонив і повідомив, що його потяг перед Львовом зіткнувся на переїзді з машиною й від аварії його камінь сам вийшов. Поляк чемно вибачився й запропонував у вигляді компенсації почастувати Тараса готельним сніданком. Але Тарас відмовився. Новина про аварію на переїзді його засмутила, мовби через це він втратив не разовий заробіток, а все своє майбутнє. Він ліг на канапу, заплющив очі, але сон до нього так і не прийшов до самого ранку, до шостої години, до моменту, коли з кухонної радіоточки зазвучав гімн рідної держави. Щоправда, коли він нарешті заснув, йому раптом почали снитися жахи американського безробіття часів Великої депресії. Як вони пробралися в його сон, можна було тільки здогадуватися. Мабуть, ця аварія якимось чином викликала з пам’яті фільми Чарлі Чапліна.

О десятій ранку він розплющив очі й одразу замружився – через те, що крізь незавішене вікно пробивалися промені сонця. Сонце припало Тарасові дуже до душі, й, немов зелений листок якого-небудь дерева, він набрався сонячної енергії та відчув себе кращим і живішим.

І тут же згадав про Дарку. І хвостиком за думкою про Дарку прийшли думки про її батька.

Тарас підвівся, підійшов до вікна, зігрітий несподівано теплим о цій порі року сонцем. Підсипав рибкам корму, економно полив кактуси і ще сильніше відчув сонячне тепло на своїх щоках і голих плечах. І, примружившись, уявив собі Дарку, яка нібито підійшла ззаду й обійняла його, притиснувшись грудьми до його спини. Її долоні теж дарували йому тепло. Можливо, навіть більше, ніж сонячне.

І він вирішив, що сьогодні ж освідчиться Дарці. Щоб не зволікати з перетворенням його вранішніх фантазій на щоденну та щонічну реальність.

Дістав мобільник і набрав її номер.

– Привіт! – видихнув радісно, почувши її дзвінке «алло!».

– Привіт, Тарасе!

– Пообідаймо разом! – запропонував він.

– А де?

– У «Старому роялі». Там добра риба!

– О котрій?

– О першій!

– Добре, до зустрічі! – сказала вона.

Безсонну ніч було після цієї розмови забуто назавжди. Тарас поснідав, прогулявся по вулиці до найближчого газетного кіоску. Купив свіжий номер «Високого Замку». Зайшовши до парадного й піднімаючись на свій другий поверх, він за звичкою переступив п'яту сходинку. Вже біля дверей до квартири зупинився й замислився. Постоявши хвилинку, він знову спустився вниз і знову піднявся, вже не переступаючи через неї. Навпаки, він наступив на п'яту сходинку з усієї сили, мало не вдаривши її підошвою черевика. П'ята сходинка змовчала, не подала ні звуку.

«Життя змінюється на краще», – подумав Тарас і зайшов до себе.

Хвилин за десять у двері подзвонили.

Прийшов Єжи. Він був одягнений у чорний спортивний костюм «Адідас», на ногах – кросівки.

– Ти що, бігав? – здивувався Тарас.

– Ні, – відповів Єжи. – До магазину «Все по 3 гривні» нову партію секонд-хенду привезли. З Європи. Бачиш, які речі! На вигляд нові! Каву зробиш?

– Проходь! – Тарас кивнув сусідові на відчинені двері до кімнати, а сам вирушив на кухню.

– Ну, як справи? – запитав Єжи хазяїна квартири, що зайшов до кімнати з кавником і цукорницею в руках.

– Нормально, – Тарас налив собі й Єжи кави і всівся за стіл навпроти гостя. – Тільки маю вкрай мало часу. Сьогодні дуже важливий день.

– Важливий? – заінтригований Єжи Астровський запитально втупивсь у вічі Тарасові. – А чим він важливий?

– Буду освідчуватись…

– Освідчуватись?! – недостатньо зрозумів сусід. – Кому? – запитав він невпевнено й оглядівся.

– Своїй майбутній дружині, – пояснив господар.

– А-а, – на обличчя Єжи повернулась усмішка. – Я її знаю?

– Ні, ти з моїх знайомих тільки Оксану знаєш! До речі, вона буде свідчицею в мене на весіллі!

Єжи розкрив рота й опустив філіжанку з кавою на блюдце, так і не донісши її до рота.

– А що, весілля так скоро?

Тарас кивнув.

– Чим скоріше, тим краще, – сказав він. – Я відчуваю, що