Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2" автора Артур Конан Дойль. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 118
Перейти на сторінку:
за кілька хвилин ми вже мчали широкою дорогою. Обабіч зеленіли пасовиська, з густих садків визирали шпилясті будиночки, але попереду, за межами цього мирного, сонячного краю, на тлі вечірнього неба темнішала довга похмура смуга боліт, посеред яких здіймалися лиховісні пагорби.

Коляска звернула вбік і почала підійматися глибокими коліями, прокладеними кілька століть тому між високими насипами, порослими вогким мохом і м’ясистим хвощем. Бронзова папороть і листя ожини блищали в світлі надвечірнього сонця. Далі ми проїхали вузенький гранітний місток через потік, що з ревом плинув по сірих брилах. І дорога, й потік вилися долиною, зарослою дубками й соснами. На кожному повороті Баскервіль зачудовано скрикував, з цікавістю озираючись і засипаючи нас нескінченними запитаннями. Його очам усе здавалось казково гарним, але я не міг позбутися почуття смутку, що його навівали ці пасовиська, на яких лежала виразна печать осені. Жовте листя вкривало землю й килимом устеляло дорогу. Стукіт коліс нашої коляски поволі заглушив густий шар прілої трави; природа, здавалося, кидала свої сумні дарунки під ноги новому спадкоємцеві Баскервілів.

— Овва! А це що таке? — вигукнув доктор Мортімер.

Перед нами височіло круте узгір’я, поросле вересом, — перший вісник боліт. На його верхівці, наче статуя на п’єдесталі, застиг вершник із рушницею напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Хто це, Перкінсе? — спитав доктор Мортімер.

— З Принстаунської тюрми втік в’язень, сер, — відповів наш візник, обернувшись із передка. — Уже третій день шукають, на всіх шляхах і станціях повиставляли вартових, але все марно. Тутешнім фермерам це не до душі, сер, та що поробиш.

— Але ж тому, хто наведе на його слід, начебто пообіцяно п’ять фунтів.

— Так, сер, проте надія одержати п’ять фунтів мало, а те, що тобі можуть перерізати горлянку, правда. Це, бачте, не простий в’язень. Такий ні перед чим не зупиниться.

— І хто ж він?

— Селден, убивця з Нотинґ-Хіллу.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу за неї брався Холмс, зацікавившись небаченою жорстокістю злочину й звірячою люттю, якою були позначені всі Селденові вчинки. Судді навіть засумнівались у здоровому глузді вбивці, й через те смертну кару йому замінили ув’язненням.

Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища під крижаним вітром і похмурим небом. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся у пальто.

Родючі землі зосталися позаду. Ми озирнулися: промені надвечірнього сонця обертали струмки на золотаві стрічки, освітлювали червонясту ріллю й густі чагарники. Дорога, що перетинала рудувато-оливові перевали з величезними брилами, ставала дедалі занедбанішою. Часом перед нами за кам’яними мурами, яких не міг прикрасити навіть виткий плющ, з’являлися будинки. Раптом перед нашими очима постала схожа на чашу, глибока улоговина з хирлявими дубками й соснами; їх покривив та погнув вітер, що лютував тут із давніх-давен. Над деревами стриміли дві гостроверхі вежі. Візник показав на них батогом.

— Баскервіль-Холл, — промовив він.

Господар маєтку підвівся в колясці; щоки його зарум’янились, очі спалахнули. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастої брами із двома обвітреними, порослими лишайником стовпами, які увінчували вепрові голови — герб Баскервілів. Вартівня містилася в старенькому, з оголеними кроквами, гранітному домику, але перед нею вже стояла нова, ще не закінчена, будівля — перший плід південноафриканського золота сера Чарльза.

Від воріт вела алея. Стукіт коліс знов потонув у шурхоті листя, старі дерева зімкнули своє гілля над нашими головами, утворивши темне склепіння. Баскервіль здригнувся, поглянувши в глибину алеї, де видніли примарні контури будинку.

— Це сталося тут? — приглушено спитав він.

— Ні, ні, в тисовій алеї, з іншого боку.

Молодий спадкоємець понуро озирнувся довкола.

— Нічого дивного, що мій дядько, живучи в такому місці, увесь час сподівався лиха, — сказав він. — Тут перелякається будь-хто. Ні, не промине й півроку, як я проведу сюди електрику і ви не впізнаєте цих місць. Біля дверей у мене горітимуть ліхтарі Едісона й Свена на тисячу свіч!

Алея закінчувалась широким травником; обігнувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я зміг розгледіти тільки мурований фасад і терасу. Все було геть-чисто повите плющем, з плетива якого визирали лише вікна й герби. Над центральною частиною будинку височіли дві вежі — стародавні, зубчасті, з численними бійницями. Два новіші його крила були побудовані з чорного граніту. Крізь щільно заґратовані вікна на травник падало яскраве світло, а над крутим гостроверхим дахом з високими димарями здіймався стовп темного диму.

— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холла!

Високий чоловік виступив з темряви, що огортала терасу, й відчинив дверцята коляски. З жовтого світла, що падало з дверей, виринула чорна жіноча постать. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові позносити на землю наші валізи.

— Ви не будете заперечувати, сер Генрі, якщо я поїду просто додому? — сказав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.

— А може, залишитеся з нами пообідати?

— Ні, я мушу їхати. Та й роботи невпрогорт. Я охоче показав би вам будинок, але Берімор буде кращим за мене провідником. На все добре, і не забувайте: коли з’явиться потреба, присилайте по мене і вдень, і вночі.

Стукіт коліс помалу змовк у глибині алеї; ми з сером Генрі увійшли до передпокою, й двері важко грюкнули за нами. Передпокій був дуже гарний — високий, просторий, з міцними кроквами із потемнілого старого дуба. У великому старовинному каміні з чавунними ґратцями тріскотіли й шипіли поліна. Ми з сером Генрі простягли руки до вогню, бо дуже змерзли після довгої подорожі. Потім почали роздивлятися довкола — на високе вузьке вікно з кольорового скла, дубові панелі, оленячі голови й герби, що бовваніли на стінах у тьмяному світлі люстри.

— Саме так я й уявляв собі оце все, — мовив сер Генрі. — Справжнісіньке родове гніздо, авжеж? Дивна річ — мої предки мешкали тут п’ятсот років! Мимоволі сповнюєшся почуттям гордості за свій рід!

Я бачив, що його смагляве обличчя залилося рум’янцем, мов у дитини. Він стояв у колі світла, яке падало від люстри, а довгі тіні відбивалися на стінах, чорною запоною згущувались угорі. Берімор порозносив наші речі по кімнатах. Повернувшись, він шанобливо став перед нами, як і личить вишколеному служникові. То був примітний чоловік —

1 ... 86 87 88 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"