Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.

І Сен-Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.

— Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? — мовив він, подаючи їй лист.

— Молодець, — усміхнулася міс Офелія, — Але ж його треба засвідчити?

— Ой клопіт! Та треба ж… Марі, — сказав він, відчиняючи двері до покою дружини, — сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.

— Що це? — спитала Марі, перебігаючи очима папір. — Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи, — додала вона, недбало підписавши листа. — Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.

— Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею, — сказав Сен-Клер, віддаючи лист міс Офелії.

— Не більше, ніж дотепер, — заперечила міс Офелія. — Але принаймні я можу її захистити.

— Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом, — докинув Сен-Клер.

Він повернувся до вітальні й сів читати газету.

Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.

— Огюстене, — раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках, — чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?

— Ні, — відказав Сен-Клер, не підводячи очей від газети.

— Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:

— Та оце збираюся якось зробити запис.

— Коли? — спитала міс Офелія.

— Ну, десь цими днями.

— А що, як ви помрете раніш?

— Та що це з вами, сестрице? — запитав Сен-Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію. — Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?

— І в полудень життя на нас чатує смерть, — нагадала йому міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. «Смерть!» — машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: «Смерть!..»

«Як дивно, — подумав він, — що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе — запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань, — а завтра її немає і більш ніколи вже не буде!»

Сен-Клер випростався й почав замислено походжати по веранді Заглибившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвінок до чаю, перш ніж господар звернув на нього увагу.

За столом Сен-Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не озиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.

Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись від москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала спицями. Сен-Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи згодом він висунув одну з шухляд, дістав звідти старий нотний зошит і почав гортати пожовклі від часу сторінки.

— Ось подивіться, — мовив він до міс Офелії, — це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Вона переписала сюди уривки з Моцартового «Реквієму»[25].

Міс Офелія встала й підійшла до нього.

— Вона часто співала це, — сказав Сен-Клер. — Я натче й тепер чую її голос.

Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латиський гімн.

Том, зачувши з веранди звуки музики, підійшов до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звичайно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.

Сен-Клер вкладав у кожне слово всю свою душу. Йому здавалося, що відкинулась темна заслона літ, що він знову чує материн голос і вторує йому. І спів, і музика бриніли живим почуттям, несхибно відтворюючи ті чарівні звуки, що за задумом Моцартового генія мали стати його посмертною піснею.

Закінчивши співати, Сен-Клер якусь хвилю сидів, підперши голову руками, а тоді встав і заходив по кімнаті.

Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен-Клера було сумне й замріяне.

— Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку, — мовив він. — Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все думаю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам’яті минуле!

Він ще якийсь час задумано походжав по кімнаті, потім сказав:

— Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах, — і, взявши капелюх, вийшов надвір.

Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.

— Ні, друже, — відказав Сен-Клер. — Я десь за годину повернуся.

Том пішов назад на веранду. Був гарний місячний вечір. Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у фонтані, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м’язи на своїх темних руках — так, скоро вже вони належатимуть йому самому і, коли треба, зрушать гори, щоб визволити його сім’ю. Потім він подумав про свого благородного молодого господаря, а тоді й про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, що йому аж стало ввижатися, ніби він бачить у струмені фонтана її ясне личко й золотисті кучері. В тій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем наближалася до нього — точнісінько так, як завжди, — з жасминовою гілочкою в кучерях з розпашілим личком і радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей… В цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.

Він побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том раптом дико закричав від подиву й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх