Читати книгу - "Чарівні створіння"

Директор Гарпер відповів містеру Голлінзворту як головний обвинувач, чи, точніше, як головний кат при місіс Лінкольн:

— Так, сер. Петицію мені передали декілька занепокоєних батьків, а підписали її ще двісті найшановніших батьків і жителів Гатліна, а також чимало учнів школи.

Ще б пак!

— Які підстави для відрахування?

Містер Гарпер перегорнув кілька сторінок жовтого блокнота і зачитав підстави як справжній вирок:

— Напад. Руйнування шкільного майна. До того ж, міс Дюкейн уже була на випробному терміні.

«Напад? Я ні на кого не нападала».

«Це лише звинувачення. Вони нічого не доведуть».

Я не втримався і скочив, перш ніж директор закінчив промову:

— Це все неправда!

З іншого боку столу вистрибнув іще якийсь чоловік, силкуючись перекричати дощ і кількадесят стривожених моїми манерами жінок:

— Юначе, займіть ваше місце! Тут вам не балаган!

Містер Голлінзворт перекрикнув нас:

— Чи є у нас свідки для обґрунтування обвинувачень?

Тепер іще більше людей перешіптувалися між собою, намагаючись з’ясувати, що ж означає слово «обґрунтування».

Директор Гарпер продер горло:

— Так. І нещодавно до мене надійшла інформація, що підтверджує аналогічну поведінку міс Дюкейн у попередній школі.

«Що він верзе? Що вони знають про мою колишню школу?»

«Гадки не маю. А що в ній трапилося?»

«Нічого!»

Жінка за дорадчим столом перегорнула перед собою кілька паперів:

— Гадаю, ми б хотіли спершу заслухати президента батьківського комітету школи Джексона — місіс Лінкольн.

Лінкова матір артистично вийшла з-за лавки і рушила до гатлінівських присяжних. Тепер вона особисто могла взяти участь у шоу «Суд».

— Доброго вечора, леді та джентльмени.

— Місіс Лінкольн, оскільки ви одна з тих, хто зініціював подання петиції, чи не розповісте ви нам і всім присутнім, що вам відомо про цю ситуацію?

— Певна річ. Міс Рейвенвуд, тобто міс Дюкейн, переїхала до міста кілька місяців тому, і відтоді у школі Джексона почалися всі негаразди. Спочатку вона розбила вікно на уроці англійської.

— А воно розлетілося і мало не поранило мою маленьку до кісток! — вигукнула місіс Сноу.

— Воно взагалі серйозно поранило кількох дітей. Чимало з них постраждало від уламків розбитого скла.

— Постраждала одна Ліна, і це був нещасний випадок! — крикнув Лінк із дальнього кутка зали.

— Веслі Джефферсон Лінкольн, тобі краще негайно піти додому, якщо ти ще маєш здоровий глузд! — засичала місіс Лінкольн.

Потім вона знову опанувала себе, поправила спідницю і повернулася до дисциплінарного комітету:

— Чари міс Дюкейн доволі серйозно діють на «слабку» стать, — додала вона зловтішно. — Як я вже й казала, вона розбила вікно на уроці англійської, і це так налякало багатьох учнів, що, свідомі свого громадянського обов’язку учениці школи Джексона, самі вирішили створити корпус «Янголів-охоронців», чиєю єдиною метою є захист рідної школи. Це справжній загін з охорони безпеки.

Грішні янголи одностайно закивали головами, так наче хтось смикав їх за невидимі нитки. Хоч насправді цей хтось був поряд.

Містер Голлінзворт продовжував робити нотатки на жовтих сторінках блокнота:

— Ліна Дюкейн була причетна лише до цього випадку?

Місіс Лінкольн зробила надзвичайно здивоване обличчя:

— На Бога, ні! На зимовому балі вона увімкнула систему протипожежної безпеки і цим самим зіпсувала всю вечірку й обладнання на чотири тисячі доларів! Але й того їй було замало: на додачу вона спихнула зі сцени міс Ашер і зламала їй ногу, яка, за повідомленням надійних джерел, гоїтиметься не один місяць.

Ліна не зводила очей з якоїсь центральної точки й не дивилась ні на кого з присутніх.

— Дякую, місіс Лінкольн.

Лінкова матір посміхнулася до Ліни та ще й як — не задоволено, не саркастично, а з бажанням зруйнувати її життя і станцювати на його уламках.

Потім вона вирушила до свого місця, але дорогою зупинилась.

— Мало не забула одну річ, — вона зиркнула на Ліну і витягнула з сумки якісь папери. — У мене є документи з попередньої школи міс Дюкейн. Хоча її б краще було назвати не школою, а певною установою.

«Ніяка це не установа. Це приватна школа».

— Як уже зазначав директор Гарпер, міс Дюкейн не вперше виявляє агресію.

Подумки я чув Лінин відчайдушний крик і намагався її заспокоїти.

«Не переймайся».

Але переймався і я сам. Місіс Лінкольн не говорила б того, чого не могла довести.

— Міс Дюкейн дуже неспокійна дівчина. Вона страждає на психічну хворобу, ось таку… — місіс Лінкольн пробіглася пальцями по паперах, немовби шукаючи потрібний документ. Я чекав, що вона зараз вигукне «Ліна — інша! Ось її діагноз!» Але натомість почув: — Так-так, на біполярний афективний розлад, який лікар Ашер вважає небезпечним психічним станом. Люди з цією хворобою схильні до насильства й непередбачуваної поведінки. Це спадкове захворювання. Її матір теж страждала на подібне.

«Цього не може бути».

Дощ посилився і забив у дах потоками води. Вітер завив, бахкаючи дверима спортзалу.

— Якщо по правді, чотирнадцять років тому її мати вбила її батька.

Весь зал зойкнув.

На старт. Увага. В сітці.

Спортзалом понісся шум.

— Леді та джентльмени, будь ласка, тиша! — директор Гарпер намагався усіх заспокоїти, але це було все одно, що піднести сірника до пожухлого листя. Коли воно зайнялося, пожежу було не спинити.

* * *

Хвилі обурення не вщухали у залі добрі десять хвилин, а от у Ліниному серці не могли вщухнути взагалі. Воно вискакувало з грудей, я відчував його як власне. В її горлі стояв клубок, і вона от-от могла не втримати сліз — судячи зі зливи за вікном, їй це давалося непросто. Я дивувався, як вона досі не вибігла зі спортзалу. Певно, їй або не бракувало сміливості, або бракувало сил.

Я знав, що місіс Лінкольн бреше. Я вірив у захворювання Ліни так само, як і в те, що «Янголи-охоронці» збиралися боронити школу. Єдине, чого я не знав напевне, то це чи була такою ж брехнею розповідь про Ліниних батьків.

Однак це не зменшувало мого бажання вбити місіс Лінкольн. Я знав Лінкову матір усе життя, але останнім часом думав про неї інакше. Вона вже не асоціювалася в мене з жіночкою, що спересердя могла видерти електрощиток чи полоскала нам мізки лекціями про користь абстиненції. Тепер її вчинки не просто дратували — вона мстилася, вона шукала, як завдати болю. Я тільки не міг збагнути, чому Ліна стала для неї жертвою номер один.

Містер Голлінзворт спробував утихомирити залу:

— Гаразд! Заспокойтеся, будь ласка! Місіс Лінкольн, дякую вам