Читати книгу - "Яр"

— Дак што ж, калі будзем рушаць? З першым снегам альбо дажыдацца вясны?

Ми ще жодного разу про це не говорили, а тепер похнюпились. І літо, і зима в тундрі були смертельно небезпечні для мандрівника, та ще неозброєного, та виснаженого, та голодного. Ми тільки після Кастусевих слів усвідомили, що п'ять кілограмів перловки на брата — то справжня дурниця, це можна було з'їсти за п'ять днів. А далі? Я розвів руками:

— А хіба ми можемо розраховувати на більше?

— Папа Швілі ужо штота пранюшыу, — докинув Кастусь.

Яким Литовченко сказав:

— Дивіться... Більше ми й справді вже нічого не добудемо. Нам головне — дістатись верхів'я Колими. Там же беруть початок дві річечки, вони впадають у море біля Охотська. Головне — щоб вистачило харчу до Охотська...

Я запитав:

— А далі?

Яким розсердивсь;

— А далі — дай Боже ноги! — Він помовчав і буркнув: — Або сидіть ото й не рипайтесь. Може, ще з рік протягнете.

Смертність у таборі була велика, особливо багато каторжан мерло взимку, бо виснажений голодом і працею організм дуже піддатливий охолодженню. Узимку померлих звозили за дальні розсипи, там стояв дірявий дощатий сарай, і трупів за зиму назбирувалось під самі бантини, а вже по весні їх звозили до котрогось яру й прикопували. Мені також довелося якось везти двох померлих з іншого бараку, крайнього, де мешкали доходяги. Коли котрийсь каторжанин переставав виконувати норму, йому негайно врізали пайок, після чого він починав ще дужче хлянути. Потім його переводили до крайнього барака, а звідти вже й до «моргу», якщо надворі стояла зима.

Коли нас привезли машинами до цього концтабору, вишикували й перелічили, в обох шеренгах виявилося рівно триста чоловік, хоча з Магадана, щойно перед тим побудованого каторжанського містечка, у ста машинах виїхало майже п'ять тисяч. Живим на постійне місце доїхав кожен сімнадцятий. У концтаборі відчувалась нестача в робочій силі, тому нас, новопригнаних, не розкидали по старих бригадах, де ми не витримали б конкуренції вже звиклих до каторжних темпів «старичків». Нас поділили на десять бригад, а бригади — на десятки. Моїм десятником виявився здоровенний, як бугай, костромич Матюха Лоґінов. Усі в десятці були такі знесилені й худезні, а найхудішим і захлялішим був я. Лоґінов жалів мене і ставив на найлегші роботи, при цьому він щоразу казав:

— Эх, мать твоя хахляцкая, недолго ты здесь протянешь!

Мене розбирала злість, я не хотів пропасти ні за цапову душу, і на ті його репліки відповідав: мовляв, побачимо, хто ще кого перетягне!

Матюху Лоґінова моя непокладистість зрештою теж почала дратувати, тижнів за два він уже перестав жаліти мене й, може, і справді довелося б мені витягти ноги, та незабаром наші десятки порозформовували. Ми з Лоґіновим опинилися в різних бригадах. Зрідка, перед сном чи після побудки, бачилися тільки в бараці, і він щоразу вітав мене тим своїм вітанням:

— Недолго ты протянешь, мать твоя хохляцкая... Во как отощал!

Я відчував небезпідставність його пророцтва, бо ніяк не міг вилюдніти, тоді намагався не слухати здоровенного костромича. Потім нас розвели по різних бараках, я взагалі перестав його бачити, згодом узагалі забув про нього. Побачив аж на початку сорокового року.

Морози стояли дуже сильні. Наш бригадир Коршаков покликав мене вже після обіду і звелів одвезти до «моргу» два трупи. Трупи? Я здивувався. У нашій бригаді наче ж ніхто не вмер ні вчора, ні сьогодні. Коршаков пояснив:

— Это из «левобережных». Там у них один окочурился, какой-то вез его на санках, да и сам подох, на нашей территории... — Коршаков раптом схаменувся — збагнув, що надто багато пояснює «контрикові», і гаркнув: — Ану чухай!

Один мрець лежав на санчатах, прив'язаний мотузкою, другого поклали поряд на снігу. Цим другим був мій давній знайомий костромич Матюха Лоґінов. Я відразу його впізнав, хоч від того Лоґінова не лишилося й половини. Проклинаючи все на світі, я ледве вмостив його поряд із першим трупом, обв'язав спільною мотузкою, а сам запрігся в санки з дерев'яними полозками.

До «моргу» було добрих вісім або й десять кілометрів, не знаю, що б я робив, коли б мене застала ніч серед тундри в такому товаристві. Я мерців не боявся, за ці роки набачився їх стільки, що міг би й заснути поряд із мерцем. Але по сусідству з концтабором завжди жили вовки, та й не поодинці, а цілими зграями.

На моє щастя, у той бік їхала крита машина. Водій зупинив, одчепив з борту довгу товсту дротину, допоміг мені прив'язати «салазки», а мене посадовив у кабіну. Він також був із наших.

Довізши мене до «моргу», водій сказав, що повертатиметься назад через півтори години й доставить мене на те саме місце, де й підібрав. І поїхав далі.

Було вже досить темно, і я тільки тепер побачив усе. Голови в Матюхи Лоґінова бракувало.

Мене знову посів страх. Не забобонний страх, не моторошний вигляд безголового тіла, я ж кажу, що каторжан зі стажем такі ефемерії не бентежать. Я боявсь іншого: як на все це подивиться «начальник моргу».

Цей чоловік, теж каторжанин, очевидно, з-поміж кримінальних, так званих «битовиків» (до цієї категорії входили в'язні з найтяжчими кримінальними злочинами, переважно вбивці), мешкав без нагляду в комірчині, прибудованій до бокової стіни цього саморобного «моргу». Коли я доповів йому крізь шибку, що привіз із «лівобережних» два трупи, він так само, не виходячи зі свого теплого барлогу, прокричав крізь шибу:

— Брось их к остальным! Там дверь не заперта!

Я відчинив двері, і мені вперше стало моторошно,