Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Я сидів на подушках, візник їхав до генерала Юденича. Я дуже дратувався через цих шпигунів, які так добре діяли на випередження. Я вже двічі мусив загинути! І вижив здебільшого випадково. Тепер вони вирішили зловити мене на гачок. Впливати через Мельникова. Звідки вони дізналися, що я піклуюся про їх благородь? Покидьки. Ну, ще подивимося, хто кого спіймає. Я бісився, бо розумів, що ризикую. Нехай би собою, до цього я звик, але тепер же я ризикував головою капітана. Це мене дуже непокоїло. Я вже думав про те, щоб відступити. Але потім вирішив, що ці хлопці не дурні. Вони ж розуміють, що коли повернуть мені Мельникова, то я знову візьмуся за них. Ні, вони не віддадуть капітана! Шантажуватимуть мене далі. Ні, не буде цього, я вирішив грати за своїми правилами.

З тим приїхав до генерала. Мене впустили через чорний хід, який охоронявся, як і парадний.

— Ти зі штабу? — спитала мене якась жінка, яка, мабуть, була тут головною по господарству.

— Так точно! — кивнув я.

— Іди до саду, там треба гілки прибрати, — наказала мені.

Довелося годину попрацювати, мені аж паморочитися почало.

Здається, з рани потекла кров. Зараза така! Нарешті приїхав генерал. Сам прийшов на кухню, провів мене у підвал.

— Тут ми можемо поговорити без зайвих вух, — сказав мені. — Сідайте. Ви погано виглядаєте, Іване Карповичу.

— Взагалі-то я мусив лежати зараз у труні, і мій теперішній вигляд найкращий із можливих, — скривився я. — Дозвольте доповісти.

— Слухаю вас.

Я розповів генералу свій план. Він слухав і тільки головою крутив. Коли я закінчив, він скривився, замислився.

— Іване Карповичу, те, що ви пропонуєте, потребує багатьох зусиль.

— Пане генерале, ви знаєте, для чого це робиться, і вам вирішувати, чи жити штабу і далі зі шпигуном під боком, чи треба напружитися і зловити негідника.

— Можливо, шпигунів під боком більше немає! Якісь агенти Саркісова залишилися і намагалися вбити вас, але вони не обов’язково залишилися у штабі!

— Думаю, Саркісов узагалі не винний. В нього були підозри, він почав копати і дещо дізнався. Він міг вийти на справжнього шпигуна, і його прибрали. Дуже красивий хід. Ці хлопці сподівалися вбити одразу двох зайців: відправити мене назад до Петрограда і прибрати небезпечного свідка, зробивши його шпигуном і заспокоївши всі підозри! Просто чудово!

— Якщо ви маєте рацію, то ці шпигуни значно небезпечніші, ніж я думав! — скривився генерал.

— Тому проти них і потрібна ось така складна операція. Вважаю, що спіймати їх можна лише так! — наполягав я.

— Мені треба подумати, — сказав командувач.

— Звісно. Я завтра вирушаю до Карса. Всім розповідатиму, що сліди від Саркісова ведуть туди. Я хочу втекти з Тифліса і хочу, щоб шпигуни заспокоїлися, подумали, що я взяв хибний слід. Якщо ви наважитеся на операцію, вам доведеться робити її без мене, бо я буду у Карсі десь із тиждень. Надсилатиму підполковнику Демидку бравурні телеграми, проводитиму обшуки і допити, провадитиму бурхливу діяльність. Це відведе підозри від операції. Шпигуни мусять проковтнути наживку, а потім ви їх зловите.

— Бачу, ви цього дуже хочете, Іване Карповичу.

— Я не люблю, коли за мною полюють, наче за зайцем. Отже, завтра зранку я відбуваю до Карса. Якщо ви вирішите почати операцію, нехай підполковник відповість на одну з моїх телеграм словами: «Генерал дуже задоволений вашою роботою».

— Добре.

— Що ж, тоді дозвольте мені піти.

— Після вас залишаються плями!

— Вибачте, це кров. Здається, рана відкрилася.

— Вам треба до шпиталю! Хоча ні, там сталося пограбування. Я наказав посилити охорону, але все одно місце ненадійне.

— Не хвилюйтеся, генерале, в мене є знайомий лікар.

Я вийшов через чорний хід. Зупинив візника і поїхав до будинку, де квартирував Бенедіктов. Він жив дуже зручно, у окремому флігелі у саду. Прийняв мене, розсміявся.

— Ви в образі, Іване Карповичу?

— Я в подобі живої людини. Знову спливаю кров’ю. Рятуйте, лікарю.

Він зупинив кров, іще раз перев’язав рану.

— Іване Карповичу, вам таки потрібен спокій. Рана має загоїтися!

— Про спокій можу тільки мріяти. Завтра треба їхати до Карса.

— Залізницею?

— До Александрополя так, а далі на візку.

— Я б не радив вам зараз мандрувати, відпочиньте хоча б кілька днів.

— Треба їхати. Справа не чекає. Тепер дозвольте мені пригостити вас вечерею.

— Що ж, я залюбки. Моя сестра трохи прихворіла, то вечір у мене вільний, — усміхнувся лікар.

— Тоді їдьмо.

Спочатку ми заїхали до крамниці одягу, де я купив собі новий костюм. Потім заїхали до пані Олександри, яка дуже зраділа моїй появі.

— Складете нам товариство, о прекрасна Олександро?