Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Я взагалі не думав над таким, — знизав плечима Віктор. — Якщо чесно, то я нікуди не збираюся й публіка мене не цікавить.

— Такого не може бути, — жорстко констатував Войтович. — Якщо вже ти запрігся у цю справу, то потрібно тиснути, інакше зійдеш із траси. Розумієш? Говорячи твоєю мовою, викине на узбіччя і назад не віткнешся, бо рух шалений.

— Можливо, — не погодився Віктор, — але я, взагалі-то, нікуди не запрягався. Вам підходять мої пісні — ви берете, а ні — то не берете. При всій повазі та симпатії до вас я, наче, не нав’язувався…

— Послухай! — Войтович зробив заперечний жест, беручи до рук нову склянку, налиту Віктором. — Давай говорити напряму. Так же ж не може бути. Ти гадаєш, що пишеш єдине у своєму роді? Дурниці. Вдало, оригінально — так. Але є купа авторів та пісень, є з чого вибирати. Ти гадаєш, ніхто, крім нього, не має голосу? — Войтович знову тицьнув Лему у груди. — Вдалий, у поєднанні з зовнішніми даними, безперечно, стиль — це я згоден, але також є з чого вибирати.

— Я й образитися можу… — пробурмотів Тарас.

— Ти гадаєш, ніхто, крім мене, не вміє рахувати грошей і не має поняття в музиці та шоу-бізнесі? — не звертаючи на нього уваги, продовжував метр. — Вловив тепер? У цій кухні товчеться купа народу. Але так вийшло тільки в нас. І ми зараз на гребені. І рух наш догори продовжується. Але хтось розслабиться, почне характер показувати — все пропало. Завтра забудуть, що був такий Тарас Лема, про мене — взагалі зайве говорити. А ти поки що лише привид, і то — якого ще ніхто не бачив, лише чули казки. «Летючий Голландець». Розумієш, Вітю?

— Швидше — «Летючий Мадяр», — невесело пожартував той.

— Чому — мадяр? — не зрозумів Войтович. — У тебе що — коріння звідти?

— Ні, — пояснив Віктор, — це я так, чорний гумор. Є тут у нас такий — герой шоферських байок. Джип чорний, кажуть, їздить без водія і лякає всіх. Хто побачить — тому кранти. Б'ються, в машинах згоряють…

— Що — справді? — здивувався Войтович. — Ніколи не чув.

— Бр-р… як страшно… — Відкинувся на спинку Лема. — Все, Сергійовичу, назад я за кермом не їду. Ще тільки зірки мого калібру в автокатастрофах не загиналися…

— А мені спокійніше, коли не ти за кермом. — Не змигнув Войтович. — Так ось, Вітю, ми ще не збудували постамент власного пам’ятника, щоб почуватися самовпевнено. Я правильно кажу? — він знову подивився на Тараса.

— Сергійович завжди правий, — переконано промовив той, ставлячи порожню склянку.

— Не знаю, — замислився Віктор. — Я не тямлю в цьому. А що конкретно ви хочете від мене?

— Принаймні взяти участь у спільній роботі й вийти на сцену. — взяв ініціативу Лема. — Вийти й отак підняти руки. Усе, що від тебе вимагається. Нехай усі волають, а ти тільки вигукнеш — «Мені приємно! Бажаю вам щастя!», або щось таке. А від цієї морди на плечі народ взагалі ошизіє.

— Ні, я не артист, — захитав головою Віктор, — і не буду вилазити на публіку. А користі у спільній роботі з мене ніякої. Тому облиште.

— Послухай, це перспектива для тебе, — знову почав Войтович. — Тобі розкрутку й ти ще не уявляєш…

— Ні, дякую, — підняв руки Віктор. — Хочете пісні — купуйте. А на сцену я не піду.

Войтович, схоже, почав нервувати:

— Ти знаєш, — сказав він, підводячись і запалюючи, — скільки «сиріт» усіляких за мною ходить? І повір, не всі вони геть зовсім бездарні. Ти знаєш, як вони готові «гризти» одне одного, щоб вибитися нагору?

— Володимире Сергійовичу, — зупинив його Віктор, — я ж вам іще раз кажу — я далекий від цього. Я не хочу навіть пробувати робити кар'єру на естраді.

— Шановні, — втрутився Лема, спостерігаючи, як «нагрівається» атмосфера, — давайте продовжимо…

Але Войтович на нього не зважав.

— Послухай, Вітю, а навіщо тобі гроші? — Коньяк уже вдарив у голову всім і розмова точилася щира. — Поясни мені. Ти пробач, але я проста людина і люблю говорити те, що думаю. Ну погодься — те, що ми платимо, загалом, гарний заробіток. А ти далі ганяєш машини… А це, я розумію, також справа певною мірою прибуткова. А до тебе навіть порядна дама боїться зайти…

— Порядність дами — поняття відносне, — зауважив Віктор. — Якщо на ній понавішано більше, ніж вартує моя хата, то це ще не…

— Стоп-стоп! — знову втрутився Лема. — У нас пішло-поїхало, їй-богу, не за тим сценарієм. Зараз я вступлюся за честь дами й почнеться взагалі чортзна-що…

— Вибач, — сказав Віктор, — я не мав на увазі нічого такого. Просто не знаю, як вам пояснити.

Зітхнувши й махнувши на нього рукою, метр потягнув з кутка гітару і провів пальцем по струнах, підстроюючи ладки. Лема багатозначно скривився. І вузький простір кімнати наповнився приємним голосом старого барда, а тепер уже бізнесмена, функціонера від попси. Навіть дама, яка нагулялася вдосталь, повернулася до хати й сіла слухати з виразом нудьги на обличчі.

— І навіщо ж вам я? — здивовано промовив Віктор, коли той закінчив.

— Для успіху мало лише таланту, — продекламував Тарас, цитуючи свого продюсера, — треба ще мати щастя з'явитися в потрібний час у потрібному місці.

Той лише поблажливо кивнув, відставляючи гітару.

— Я міг би пісні, схожі на твої, штампувати стосами, — сказав Войтович. — Штук по п’ять на тиждень — легко, повір. Усе-таки професіонал. Але зауваж, — він підняв догори палець, — лише схожі. А твої… йдуть з душі, з серця. А в мене… словом, є бажання зробити щось більше, ніж задовольнити зади, які смикаються на дискотеках. Для цього не обійдешся штамповками. У мене таке виходило… словом, дуже давно. А тепер я від музики теоретик, технік. А так — шоумен, продюсер попсової зірки. І таких пісень, справжніх, писати не можу. Пробував кілька разів — не виходить. Усе — штампи. Це — наче порівняти твір живопису та комп'ютерну графіку, або фотки.