Читати книгу - "Пустоцвiт"

– Ще й як дивно! – погодився колишній послушник.

– То як же ти поясниш зникнення листа кошового, показаного особисто тобі, і появу замість зниклого листа грамоти імператриці, яку Шелест тобі чомусь не показав?!

– Як пояснити?! Присягаюся чим завгодно – не відаю! У листі йшлося про конфедератів… Тому-то, напевно, таємні вбивці мого козацького побратима листа і вкрали! Напевно, так.

– А грамоту чому ж залишили?

– Грамота була запечатана, і прочитати її зміст було неможливо, не зламавши печатку. Тому грамоту й не чіпали, що не знали, сказано там щось про конфедератів чи ні! Навіщо ж її чіпати?

– Чому гонець показав тобі листа кошового, а про Золоту грамоту промовчав?

Залізняк на якийсь час замислився, потім відповів:

– Напевно, моя занадто вже смиренна поведінка в той день утримала пана Шелеста, не дозволила відкрити все до кінця! От якби я виявив рішучість негайно ж іти на Січ, тоді мій товариш не промовчав би про Золоту грамоту! Але я не хотів порушувати свою послушницьку обітницю перед Богом. Свята правда, що не хотів…

Кайдани сумно дзеленчали в такт словам бранця, що хвилюючись розминав пальці рук. Дивлячись на ці красномовні жести, Розумовський перейнявся мимовільною жалістю до варнака. Невеселі думки роїлися в мозку графа: «Але ж нічогісінько Залізняк не розуміє! Ані на крапельку не розуміє, як жорстоко його обдурили, обкрутили круг пальця, як використали насамперед ченців Свято-Троїцької обителі… а потім уже й усіх цих гайдамаків!!! Зрозуміло, убивці прекрасно знали зміст і листа, і грамоти. Ясна річ, напередодні у Шелеста був один лише лист кошового, котрий забрали, перш ніж всадити йому в груди кинджал, замість нього підсунувши підробну грамоту. І зарізали, як останнього барана. Дурні, нещасні дурні!..»

Втім, Максим Залізняк, ігумен Мельхіседек, усі ці смиренні ченці й лихі гайдамаки – далеко не перші, та й не останні також, хто повівся на подібні виверти. Свого часу попався на гачок і сам він, між іншим! Це тепер Кирило Григорович Розумовський змужнів, порозумнішав, а колись… ще коли ненависна нині імператриця Катерина Олексіївна була любою його серцю Като!..

До речі, краще в цій фортеці не затримуватись. Ясна річ, багато хто в ці дні приїжджав до Києва з цікавості, щоб побачити полоненого ватажка бунтівників-гайдама-ків. Не сам тільки граф Розумовський просив улаштувати побачення з колишнім послушником Свято-Троїцького Мотронинського монастиря…

Однак з огляду на нинішню опалу, а також деякі міркування щодо правління Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни, висловлені нещодавно пихатому індикові Радзивіллу, разом з підвищеним інтересом до персони Максима Залізняка могли декого підштовхнути до дуже, дуже, дуже цікавих висновків про нелояльність Кирила Григоровича Розумовського нинішній владі! Тому граф квапився поставити останнє запитання:

– Ти назвав себе гетьманом… Навіщо тобі це знадобилося?

– Не я називав – люди так захотіли. Я ж усюди повелів іменувати себе не інакше як полковником Низового Війська Запорозького.

– Твоя правда. Але все-таки якщо люди тебе йменували гетьманом… якщо ти проголосив відновлення Гетьманщини, традиційних козацьких порядків і судів… Скажи, чому ти не звернувся безпосередньо до мене, як до справжнього гетьмана Украйни, зведеного на цю посаду самою дочкою Петра Великого – государинею Єлизаветою Петрівною?!

– До тебе, Кириле Григоровичу?..

– Ну, так! Я ж був свого часу призначений на цю посаду, а якщо відновлювати гетьманство…

– Тебе хвилює, чому я, а не ти? Так?!

– Саме так!

Бранець презирливо скривився, тож випалене на його обличчі слово «ВОР» помітно спотворилося, і зі зарозумілою інтонацією в голосі запитав:

– А що зробив ти для рідної Украйни, щоб розраховувати на таке ставлення людей?! Чом вирішив, що саме з тобою, а не з кимось іншим зв'яжуть вони надію на поновлення нашої держави?!

– Як це?.. Тож ти!.. Та як же?..

Усмішка варнака зробилася просто вбивчою. Ледь опанувавши себе, Кирило Григорович нарешті заговорив:

– Що ти говориш таке?! Та чи знаєш ти, скільки всього зробив я для блага землі української?! Чи не я відновив Батурин, що до того лежав у руїнах?! А Глухів хто відбудував?! А хто таланти по всій землі нашій вишукував і в люди виводив?! Я все це зробив!!! Я – Кирило Григорович Розумовський, Божою милістю гетьман Украйни!

– От і збрехав ти, – спокійно мовив бранець.

– Я збрехав?! Я?!

– Твої слова: «Божою милістю гетьман Украйни»?

– Мої, але…

– Отож бо, графе, не Божа милість зробила тебе гетьманом, а милість цариці покійної Єлизавети Петрівни! Що, хіба не так?!

Розумовський геть розгубився.

– Мовчиш, Кириле Григоровичу? Ну, от бачиш… Проти правди не підеш: ти ж тільки-но сам казав, що це покійна Єлизавета Петрівна тебе на посаду гетьманську поставила! А Катерина Олексіївна тебе з посади турнула… При чому ж тут Господь Бог, а?! Тож ти у свідки Його не закликай – не варто!

Граф звів очі на бранця, щоб перевірити, чи не сміється той. Але ні, Залізняк був серйозний, продовжуючи говорити:

– Ти кажеш, Батурин відродив, Глухів відбудував? Так воно й є. Але ж Украйна – це далеко не Батурин і не Глухів! Це всього лише два міста, нехай дуже важливих – але всього два міста, Кириле Григоровичу!.. А за межами їхніх стін ще багато, ой як багато людей живе, і в кожного свої надії, свої болі й турботи – що знаєш ти про них?! І яке тобі було діло до всіх твоїх підданих, коли ніжився ти у променях слави, а вони потерпали від свавілля підсвинків, яких ти у панство повитягував?! А що таланти по всій землі нашій вишукував… Куди ж вони після цього поділися, таланти ці – у Санкт-Петербург відправлялися тамтешнім панам служити?!

– Як можеш ти говорити