Читати книгу - "Той що вижив, Олександр Шаравар"

Черга в касу була невелика, але півтора десятка нітірі  все ж таки стояли переді мною. Завдяки активному артефакту на моє обличчя не звертали уваги, і я міг спокійно поспілкуватися з ними на побутові теми. Таким чином дізнався, що портальники обіцяють скинути ціну на портали вдвічі наступного місяця і що це схоже на кінець ось таких ось диліжансів. На думку пасажирів, незважаючи на більш високу вартість, портали будуть популярнішими, оскільки миттєві. Насправді, це не так. Я дізнавався у просторових магів в артефакті: переміщення зовсім не миттєве, хоч так і здається. Це зараз користуються послугами диліжансу, оскільки портал коштує вдесятеро дорожче, а якщо коштуватиме всього в п'ять, то нітірі, що стоять поруч зі мною, ні за що не скористаються диліжансом за їх словами.

Також я дізнався в черзі, в якому місті дешевше той чи інший товар, про витрати на транспортування товару між містами і багато не потрібних мені речей. Навіть про чутки, що король прийшов на нараду у жіночій нічній сорочці. Щоправда, про це говорили, обережно оглядаючись, щоб ніхто з представників влади не стояв поруч. Щиро кажучи, мені не віриться у ці чутки, але свою думку не висловлював.

Вирушити я вирішив до одного з регіональних центрів королівства Остію. Вона знаходилася, судячи з карти, у двох сотнях кілонерфів на південь уздовж узбережжя. В Остії знаходилася військово-морська база Герена і там знаходилися найбільші військові і торгові верфі в королівстві. Саме місто, судячи з буклету з описом міст, у які доставляє ця транспортна компанія, ще двадцять років тому було закритим, але потім за розпорядженням нинішнього короля місто відкрили для всіх, і його одразу наповнили нітірі з різних країв королівства. У парі кілонерфів від міста знаходився найбільший курортний комплекс, який щорічно приймає до півмільйона нітірі. В основному, звичайно, дуже забезпечених нітірі. Саме тому населення Остії виросло за двадцять років із сорока тисяч до трьох сотень тисяч. І якщо раніше всі мешканці так чи інакше були задіяні на виробництві кораблів чи обслуговуванні морської бази, то тепер більшість займається саме обслуговуванням туристів.

Це мене й привабило у місті: величезне населення, величезна кількість немісцевих. Все це повинно дозволити мені втекти від спостереження, якщо воно є, у чому я не дуже впевнений. Можна, звичайно, і в середині маршруту зіскочити, але краще не ризикувати і не провокувати, бо за мною можуть відправити спостерігача. Якби за моєю спиною не було безлічі нітірі я б не особливо переживав з приводу того, що хтось покопався в моїй сумці, але в такій ситуації я припускаю найгірше.

Квиток до Остії коштував двісті дев'яносто коренів у першому класі. Це дуже не мала вартість, але я вирішив, що зручність важливіша, ніж заощадити сто тридцять коренів, якщо їхати на даху.

На щастя, мій рейс відправлявся лише через сорок хвилин після покупки квитка, а тому я спокійно вирушив до екіпажу, де й зайняв своє місце. Крім мене в моєму салоні ще три нітірі. Одна дівчина років двадцяти-двадцяти двох разом із батьком і якимось діловим нітірі, який на мене дивився з презирством.

Згідно з розкладом до Остії дорога має зайняти одинадцять годин. Отже, поклавши під своє крісло рюкзак, я перевів його в напівлежачий стан і, відразу прикривши очі, задрімав. Я хоч і чув розмови своїх супутників, але особливо не вникав до них.

Прийшов до тями, лише коли ми зробили зупинку на обід через п'ять годин. Це виявилася невелика таверна, яка обслуговувала лише рейси цієї компанії. Для пасажирів першого класу обід безкоштовний, а для інших за замовлення треба платити. Зупинка була досить короткою, і вже за годину ми вирушили в дорогу.

Я ж під час обіду розглядав своїх супутників, намагаючись зрозуміти, хто з них посланий спостерігати за мною. Але чи за мною нікого не відправили, чи я не міг виявити стеження за собою. Після обіду дівчина, яка представилася Зоуї, намагалася витягнути мене на відверту розмову. Незважаючи на постійні окрики батька про те, що некрасиво турбувати інших нітірі, вона постійно намагалася дізнатися, хто я і чому їду в Остію. Четвертий попутник із нашого салону весь час просидів, читаючи якусь книгу, підсвічуючи собі магічним світильником.

Кінець подорожі я чекав з нетерпінням. Цю балакучу Зоуї хотілося пристукнути чимось важким — настільки вона мені набридла за другі п'ять годин шляху.

Коли ми приїхали до міста, довкола була вже ніч. Відв'язавшись від Зоуї, я попрямував у бік центру міста, щоб уже звідти вирішити, куди варто попрямувати. Але до центру міста так і  не дійшов.

Щойно я зійшов із проспекту на ширшу вулицю, як у мене спрацював артефакт автоматичного щита. За мить під ногами лежала невелика стрілка всього за пару сантиметрів завдовжки і на її вістря на бруківку капала якась рідина. Активувавши повністю навколо себе щити, я уважно озирнувся, але нічого не виявив. Ні попереду нікого не було, ні ззаду, ні згори. Намагаючись бути якомога обережнішим, вийшов назад на проспект і вже тут помітив у «Магічному зорі» невелике спотворення осторонь. З бойових артефактів у мене нічого не було, атакувати я міг лише за допомогою телекінезу. Тож про всяк випадок підготував важкі голки та активував артефакт сильного відведення очей.

Обережно ступаючи проспектом, я уважно стежив за спотворенням. І, як виявилося, не дарма. Мені потрібно було пройти всього за п'ять метрів від нього, і коли між нами була мінімальна відстань, у мене полетіли стріли знову одна за одною три штуки, але всі вони були зупинені щитом.

Більше чекати я не збирався і спочатку активував артефакт паралізації, а потім з усієї сили увігнав дві голки в це спотворення. За мить почув жіночий вигук, а трохи пізніше спотворення почало танути, і я побачив знайому сукню. Саме володарка цієї сукні сьогодні діставала мене півдороги, і я ж на неї зовсім не подумав. Її вважав найменш ймовірним варіантом спостерігача. Від цього ставало лише образливіше.