Читати книгу - "Бар «Когут»"

Коли Марк о першій двадцять приземлився в Бриджтауні, Тодд зустрічав його біля виходу із залу прильоту.

— Класна засмага, — зауважив Марк.

— Дякую, проте мені вже хочеться чимшвидше вшитися звідси.

— Треба поговорити.

Вони зайшли в бар і замовили пива. Потім знайшли столик у закутку і надовго приклалися до келихів. Зрештою Марк витер вуста й сказав:

— Ти весь як на голках.

— Так і є. Слухай, я знаю, що тобі хочеться провести кілька днів на пляжі, але ми наразі в бігах. Тобто, дійсно в бігах. ФБР може відстежити переказ до нашого банку.

— Ми вже сто разів це обговорювали.

— Так, але вони на цьому не зупиняться і вийдуть на нас тут, принаймні на гроші. Який нам зиск тинятися цим островом? Уранці Зола без проблем відкрила рахунок в Дакаpi. Затримка з останніми виплатами, можливо, і не через нас, але навіщо гратися з долею навпереваги? Наскільки нам відомо, федерали на крок позаду нас. Давай зробимо хід, поки вони ще буксують.

Марк замовив ще один келих і знизав плечима:

— Як скажеш. Думаю, і в Дакарі сонця навалом.

— Там казкові пляжі, а курорти які! Можуть позмагатися з тутешніми. Здається, в нас буде вдосталь часу, аби просто відпочивати біля басейну.

Вони допили пиво, вийшли назовні, на сліпуче сонце, і спіймали таксі до Другого королівського банку, де цілу годину чекали зустрічі з паном Рудольфом Річардом. Тодд представив Марка як свого компаньйона з фірми «Йорк і Орандж» і пояснив, що їм треба перевести три мільйони на їхній рахунок у банку Дакара. Пана Річарда це здивувало, але він не сунув носа в чужі справи. Бажання клієнта — його дохід. Вони зняли готівкою двадцять тисяч доларів і покинули банк. У аеропорті вони проглянули всі рейси й побачили, що майже всі вони через Маямі або Нью-Йорк — міста, куди їм краще не потикатися. Вони сплатили п’ять тисяч двісті доларів за два квитки в один кінець і покинули Барбадос о п’ятій десять, прямуючи до лондонського аеропорту Ґатвік — чотири тисячі двісті миль і одинадцять годин перельоту. У повітрі Марк весь час перевіряв електрону пошту, і в одному з листів, від операціоністки бруклінського «Сітібанку», повідомлялося, що другий переказ грошей не відбувся.

— Можемо забути про мільйон адвокатського гонорару,— пробурмотів Марк.

— Ну, якщо чесно, ми його не заробили, — єхидно зауважив Тодд.

Вони дві години пили пиво в Ґатвіку, поки не сіли на літак до Алжира — ще тисяча миль перельоту. Там вони вісім годин чекали на пересадку, а втім, у розпеченому і переповненому аеропорті здавалося, що вони тяглися вічність. Проте з кожною милею і зміною культур у них зміцнювалося відчуття, що вони залишають переслідувачів усе далі позаду. Пролетівши ще дві тисячі миль за п’ять годин, об одинадцятій тридцять вечора вони приземлилися в Дакарі. Незважаючи на пізній час, у аеропорті вирувало життя — гриміла музика, торгівці надокучливо пропонували ювелірні прикраси, шкіряні вироби й свіжі фрукти. За головним входом жебраки зграями атакували всіх світлошкірих — білих і азіатів. Марка й Тодда зовсім заштовхали, але їм удалося врятуватися в таксі. Через двадцять хвилин вони під’їхали до готелю «Редіссон Блю» на Сі-Плаза.

Зола забронювала на своє ім’я два номери біля басейну і заплатила на тиждень уперед. Вочевидь, вона щось навигадувала про Марка й Тодда, бо їх ушановували, наче якихось сановників. Ніхто навіть не спитав у них паспортів. Це був їхній перший візит до Африки, й вони навіть не ризикували помислити, як надовго він затягнеться. Після такої веремії в минулому вони не були певні в майбутньому. Отже, десь по дорозі вони вирішили жити теперішнім і ні за чим не шкодувати. Все могло скластися й гірше. Сліпали би зараз, готуючись до адвокатського іспиту.

БЛИЗЬКО ДВАНАДЦЯТОЇ ДНЯ в неділю, коли полуденне сонце розжарило керамічну плитку доріжок довкола басейну й вздовж терас, Марк вибрався з номеру, примружився від сліпучого світла, потер очі, підійшов до краю басейну й стрибнув у воду. Вода була приємна — солона й тепла. Він зробив кілька запливів туди-сюди по-собачому, потім здався й сів у мілкій частині по підборіддя у воді та спробував згадати, де він був якийсь тиждень тому. У Вашингтоні. Ранок після пиятики з товаришами з юридичної школи. Наступного дня після появи в суді разом із Філом Саррано, де на них накинулися всі ті розлючені люди. День, коли він мав би закінчити Фоґґі-Боттом і вирушити завойовувати світ.

Світ не завоювався, але, безперечно, поіншав. Було цілими тижнями нічого не траплялося, і раптом, як цього тижня, через бурхливість подій губився лік дням. Тиждень тому вони мріяли про гроші, а тепер ховають цілу купу в сенегальському банку, де їх нікому не знайти.

Через те, що їхні організми були звірені за одним годинником, незабаром з’явився Тодд і шубовснув у воду. Він і не думав плавати, нарізаючи кола, просто махнув прислужнику та замовив напої. Випивши по дві, вони взяли душ і одяглися в той самий одяг. Похід за покупками вінчав їхній список справ.

Проте на їхній компаньйонці було таке, чого вони раніше не бачили. Зола прибула в ресторан готелю в яскравій червоно-жовтій сукні, що спадала до самої підлоги. З низкою чималих барвистих намистин і з квіткою у волоссі, вона справляла вельми африканське враження. Вони обіймалися знов і знов, але обережно, аби не привертати зайвої уваги. Ресторан був заповнений туристами наполовину, здебільшого європейцями.

Коли вони посідали, Тодд зауважив:

— Маєш приголомшливий вигляд.

— Золо, давай одружимось, — запропонував Марк.

— Стривай, — сказав Тодд, — я перший збирався запропонувати.

— Вибачте, — сказала Зола, — але досить із мене білих хлопців на свій клопіт. Знайду собі кльового африканця і буду вертіти ним, як захочу.

— Так ти й нами три роки вертіла, — сказав Марк.

— Еге ж, тільки ви огризалися і забагато брехали. А я хочу хлопця, який мовчить, поки не спитають, і завжди каже правду.

— Бажаю успіху, — знизав плечима Тодд.

Підійшла офіціантка й вони замовили напої. Хлопці пили пиво, Зола — чай. Вони спитали її про сім’ю. Рідні в безпеці, ніяк не натішаться. Спочатку натерпілися тюремних