Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

Раш притягнув мене до себе. Все всередині болісно стислося від такого близького контакту. Він тут. Поруч. Такий рідний і такий коханий. Можна більше нічого не боятися.

– Ти теж це відчуваєш? – Він тихо заговорив над моїм вухом.

– Так, – я кивнула, відчуваючи, як по шкірі прокочує магія. Провела долонею по воді, помітивши, як на шкірі проступила золотиста луска. – Голоси сотень драконів...

Свідомість Лайрелін затопила мою в одну коротку мить. Секунда – і над джерелом піднялася сліпуча золотиста дракониця. І від помаху її крил темрява відступала. З її грудей вирвалося захоплене ревіння, а мене огорнуло відчуття чистої безмежної радості. І їй вторило потужне сильне ревіння Аргріма. Він піднімався над джерелом слідом за коханою.

Вони летіли крилом до крила, несучи з собою світло і життя в ці спорожнілі землі, що не бачили сонячного світла вже не одну сотню років. Земля ніби поглинала сірий попіл, клуби пилюки розчинялися в повітрі.

І щастя, безмежне і всеосяжне затопило свідомість драконів.

Раптом Аргрім напружився, а потім почав знижувати висоту. Лайрелін пішла за коханим.

І тільки-но вони торкнулися піску, залитого яскравим сонячним світлом, як перед ними ніби з-під землі з'явилася жінка. Древня дракониця. У довгих просторих шатах кольору сухого піску вона завмерла посеред пустелі. Її смагляве обличчя було списане зморшками, довге волосся іскрилося сріблом сивини, але погляд...

"Дженарра" – підказав Аргрім, але і Лайрелін впізнала її.

– Я завжди вірила в тебе, – замість привітання, із загадковою усмішкою зізналася піщана дракониця, дивлячись на чорного дракона. – Доля завжди знайде потрібне русло, скільки каміння не кидай, щоб повернути річку назад.

Її голос був тріскучий, трохи сухий, як самі піски Асфаханської пустелі. І саме так я її собі уявляла. Чи то були спогади Лайрелін?

Яскраві іскри огорнули драконів.

– Молода Лайрелін! – перевела піщана погляд на мене. – Рада, що ти нарешті знайшла шлях до свободи та життя.

– Дякую! – кивнула я, соромлячись свого вигляду під її пронизливим поглядом. – Ваша допомога була неоціненна.

– Мені не варто дякувати, – з поблажливою усмішкою, немов старша родичка, упустила жінка. – Піщані дракони завжди служили Первородним. Це обов'язок та честь, які неможливо перекреслити ні часом, ні навіть смертю. І мені залишається запитати – чи ви готові знову визнати наш клан, як перших, серед рівних, як вірних слуг і соратників. І прийняти клятву, яка передається з покоління до покоління, від початку століть?

Це був важливий, можна сказати – урочистий момент. І мені здавалося, що для подібних клятв більше підходять зали в палаці повелителя і розшиті золотом одяги, а не суха пустеля і брудні від попелу та майже голі ми. Та й взагалі, я все ще до цього не була готова. Мені здавалося, що все закінчилося в ту мить, коли загинув некромант. Але виявляється, що це тільки початок. І… я до нього зовсім не готова.

"Вона чекає на твою відповідь", – обсмикнула мене Лайрелін. І я облизала вмить пересохлі губи.

Сильна рука чоловіка стиснула мою долоню. Я кинула на нього збентежений погляд і побачила в його очах усе, що він хотів би мені зараз сказати. Він розділить зі мною цю відповідальність, ношу та честь. І в ту ж мить у мене наче гора з плечей упала.

Я посміхнулася і, повернувшись до провидиці, кивнула:

– Ми готові!