Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

***

До обіду небо трохи прояснилося і злива перетворилася на теплу мряку. Головний майдан пустував – любителів прогулянок під дощем було мало, та й ті воліли влаштуватися в магістратській їдальні з гарячими напоями і ароматними булочками.

Тим часом команда незадоволених робітників очищала фонтан. Вони голосно лаяли і начальство, що вигнало на вулицю в негоду, і роззяв, що кидали у воду сміття, і труби, яким заманулося забитися саме зараз, коли нормальні люди сидять під дахом.

Повертаючись із «Лілій», Міка йшла повз них і не зважала на дрібний дощик, оскільки уніформі вже було байдуже, за день на ній зібралася вся палітра шазілірської природи. Саме тоді один із чоловіків послизнувся й упав у воду. Всіх, хто перебував поблизу, зачепило віялом бризок, на білій тканині одягу «пані доглядачки» теж одразу розпливлися зеленувато-бурі плями.

Робітник виліз з-під води, лаючись як навіжений. Його зупинили, хтось побіжно вибачився.

– Нічого всяке, буває, – відмахнулася Міка. – Вам не пощастило набагато більше.

Вона звернула до розшуку, кисло посміхнулася у відповідь на здивовані міни охоронців.

– Пан Мавк у себе? – запитала заради пристойності, хоча його швидка мова чулася навіть у приймальні.

– Він зайнятий. – Черговий ковзнув по ній байдужим поглядом і повернувся до своїх справ. – Допит, – додав, помітивши, що відвідувачка не збирається йти геть. – Зачекайте трохи.

Довелося піти в крихітну комірчину з трьома стільцями та низькою лавкою – у так звану «кімнату для відвідувачів».

Міці не подобалося це приміщення. Без вікон, з мінімумом меблів та сірими стінами, воно скидалося на звичайну тюремну камеру. Добре хоч двері залишалися відчиненими, даючи змогу бачити те, що відбувається в коридорі. І чути чужі розмови, якщо вже на те пішло.

– Мишко! Сонечку! Ти мене врятувала!

Міка ледве не впала з жорсткого сидіння, коли в комірчину заглянув щасливий Райл і мало не кинувся обійматися.

– Міко! – Він зупинився за пів кроку, сяючи радістю. – Як ти це зробила? Попросила Керрейта, га? І він послухався? Сонечко моє, ти не уявляєш, наскільки я тобі вдячний!

«І нетямишся від тої радості», – зауважила Міка.

– Тебе випустили? – вона постаралася, щоб питання прозвучало не надто жорстко. – Давно?

– Щойно! – Джамона переповнювало щастя. – Наскільки я зрозумів, хтось спростував слова того козла зі шваброю. Ну, нібито я змивав кров близько одинадцятої… Чоловік із кадастрового, як же його… Треба згадати і подякувати.

– Він бачив тебе біля умивальників? – обережно запитала Міка, пригадуючи, що ніхто з чиновників не писав нічого такого у своїх свідченнях.

– У тому й річ, що ні! Ні мене, ні прибиральника, за яким шибениця плаче. Нас там не було, – останнє прозвучало надто голосно, ніби призначалося не їй. – Але коли я це казав, мене не слухали. Ти мені допомогла, правда ж? Натиснула, наказала…

Міка вкінець заплуталася. Чи Джамон уже сам загубився у своїй брехні?

– Скажи чесно: ти мив руки тієї ночі?

Райл присоромлено опустив очі.

– Наче ти не знаєш, – пробурмотів неохоче.

– Так чи ні? – Міка почала втрачати терпіння.

– Так.

– Ната бачив?

– Так.

– Кров змивав?

– Ні! Ти не віриш мені?!

Вона сказала, що вірить. Привітала зі свободою. Без особливих успіхів повідомила, що нікому й нічого не наказувала, особливо в тому сенсі, який вкладав у це слово колишній «випалювач». Відразу відкинула ідею щодо розпорядження губернатора, розуміючи: той швидше заслав би Райла в невідомі краї, ніж підкупив би ще одного чиновника. Визнала, що має кілька версій, але озвучувати їх поки зарано.

Джамон розслідуванням не зацікавився.

– Вибач, подякую тобі пізніше. Побіжу до Жареї. Уявляєш, ці звірі не пускали її до мене. Бідолашна, як же вона страждала! Але не страшно, відтепер усе буде чудово. Знаєш, я тут подумав… Я мав багато часу на роздуми. Хочу з нею одружитися. Як гадаєш, краще зробити пропозицію сьогодні чи дочекатися сонячної погоди?

Міка ледь стрималася, щоб і справді не висловити все, що накипіло на душі. Висновки Райла ґрунтувались на домислах. Він знову вважав бажане реальним. Нічого не змінилося… Але це його особиста справа. Влазити не можна: порад Джамон не послухає, зате горезвісне «накаркала, чаклунко!» спливе потім обов'язково.

– У дощ люди дратівливі надміру. Не поспішай, добре? І квіти купи. Не солодощі, бо Жарея хоче схуднути до відкриття майстерні.

– Схуднути? Та нащо це… Ой, не перекручуй! Вона просто економила, щоб найняти мені найкращого захисника, та тепер їй не треба ні в чому себе обмежувати.

«Помилки – небезпечна річ. Їм так легко повірити. Особливо своїм», – проте Міка побоювалась розсіювати чужі ілюзії.

– Позичити грошей?

– Мене звинувачували у вбивстві, а не банкрутстві! – обурився Джамон.