Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Дні проносилися, як кадри фільму. Я прокидалася вранці, бігла разом із Владом на роботу, приймала клієнтів, які готові були годинами чекати під моїм кабінетом, аби потрапити на прийом.

У коротких перервах між сеансами я встигала поговорити телефоном з Мариною. Це дівчина з агенції з організації урочистостей, яка знала про моє весілля більше, ніж я сама. Спочатку я намагалася пхати ніс у всілякі дрібниці, роблячи важкий вибір між шоколадним і вершковим кремом для торта, ліловою та золотою темою для декору, лососем або яловичиною на гаряче. Але через славу, що звалитися на мене в езотеричному світі, я забула, що таке безглузде лежання на дивані в компанії весільних журнальчиків. Я настільки втомлювалася, що мені вже було абсолютно байдуже, навіть якби на моєму весіллі подавали бутерброди з ковбасою, а замість торта були б слойки з привокзальної пекарні. Про декор навіть думати не хотілося ... На щастя, Марина виявилася дуже підкованою у всіх цих питаннях і з чудовим смаком. Я спокійно довірила їй усі підготовчі моменти. Тепер вона дзвонила мені тільки з насправді важливих питань і не мучила складним вибором між золотими серветками чи ліловими.

Я поверталася додому дуже пізно шалено втомлена, але задоволена. Подяка людей, яким я допомагала, надихала мене, підносила, діяла як наркотик, змушуючи всіма фібрами душі бажати кожного нового спалаху прозріння. Я відчувала себе потрібною, важливою, корисною. А коли в мене попросили інтерв'ю для одного відомого в столиці жіночого видання, я прокинулася ще й знаменитою. Я вперше відчула славу, про яку мені всі твердили. Немов раптом те, що кружляло в повітрі та було невидимим, стало відчутним. Моя слава була в'язкою на смак з дурманним ароматом і приємним тонким посмаком насиченого дня. Спробувавши це почуття, я безвольно занурилася в нього, віддавшись без залишку, і найстрашніше в цьому було те, що хотілося ще й ще… Мій дар пророцтва зростав з кожним днем, і я вже починала побоюватися сама себе. Звідки ці прозріння? Яка їхня природа? Що буде зі мною далі?

Іноді я поверталася додому навіть пізніше за Влада, швидко приймала душ і плюхалася без сил в ліжко, мріючи виспатися і набратися сили до нового дня. Я все частіше діставала срібний браслет і крутила його в руках, переповнена сумнівами. Але все не наважувалась надіти його знову. Хоч мені й так потрібні були відповіді.

Було вже пізно, я намагалася заснути. Влад читав щось у телефоні. Помітивши, що я починаю відключатися, він за звичкою спрямував свою руку під мій шовковий топ, намацав груди та присунув мене ближче до себе. Без зайвих прелюдій, на які не було сил ні в мене, ні в нього, він швидко перейшов до справи, обіймаючи мене ззаду.

- А в мене якраз овуляція… - прошепотіла я вкрадливо, відчуваючи його наполегливе бажання.

- Ок, тоді нам потрібний «захист», - жвавенько зреагував він і поліз у тумбочку.

– Може, не потрібен? – наважилася спитати я. Він завмер і замислився. Його чоло напружено насупилося, а очі забігали.

- Ну ти й жартівниця, Славко! - хихикнув він і примружився, жадібно ковзнувши поглядом по вигинах мого тіла.

- Я взагалі-то не жартую, - різко посерйознішала я. – А що чекати? Ми так довго мріяли про це, пам'ятаєш?

- На мою думку, зараз не найвдаліший момент обговорювати це, рідна. Адже ми планували заводити дитину в перспективі. А не просто зараз. Зараз зовсім невідповідний час, Славо! Я розумію, що ти вся на емоціях. Але подивімося на ситуацію тверезо. Я працюю з ранку до ночі, ти також. Ми обидва зайняті… Незабаром весілля… - методично перераховував він причини, чому я мушу відмовитися від бажання якнайшвидше зустрітися з моєю крихіткою… З тією чарівною маленькою копією мене, яка так давно на мене чекає...

Мене наче ножем полоснули. Я вважала, що він, як і я, чекає на зручний момент. Ось тільки поняття про зручний момент у нас, зважаючи на все, різні.

- Ну добре, можемо почекати кілька місяців після весілля… - розчаровано відповіла я йому, натягнувши на себе ковдру.

- Пару місяців? Я чекаю на хвилю нових клієнтів. Як ти не розумієш, Славо? Моя кар'єра зараз на вершині! Не можна все взяти й похерити!

- Пахерити? То ти ТАК називаєш «завести дитину»? Я не хочу чекати, Владе! Мені тридцять два! - несамовито заволала я, відкинувши компроміси, і відвернулася.

Влад помовчав трохи й застрибнув на ліжко, нависнувши зверху наді мною, упершись на лікті.

- Кохана, ми ж обговорювали це ... Почекаймо трохи. Куди поспішати? - пом'якшав він і, намагаючись згладити ситуацію, почав цілувати мою шию і груди, але його дотики вже не хвилювали мене, стали чужими та холодними.

Я мляво спробувала розвернутися на бік, зобразивши дику втому.

- Ти маєш рацію. Почекаймо, до того ж я зовсім без сил сьогодні, - сухо відрізала я, поправивши топ.

Зрозумівши, що всі ласки залишаються нерозділеними й тануть на моїй шкірі, не лишаючи й сліду бажання, він залишив спроби мене завести та ображено відвернувся.

- Слав, ти мстишся? Ну як хочеш ... - холодно буркнув він, натягуючи на себе ковдру.

До горла підступив ком образи. Я завжди думала, що ми хочемо одного й того ж – міцну щасливу сім'ю, дітей… Він завжди говорив про це. За місяць у нас весілля. Зараз я задумалася, що це були лише зручні слова. Те, що я хотіла чути. А чому б не обіцяти того, що неможливо апріорі? Але тепер неможливе стало можливим. Від моєї мрії мене відділяв усього крок, але Влад не давав ступити, ходив навколо. А я тупцювала на місці.

Очі запекли. З-під щільно закритих повік пробивалися сльози, гарячі, як образа всередині мене. Я сильніше притиснула до себе ковдру та уткнулася в подушку. Безшумні ридання і схлипи, які що сили пригнічувала, рвалися назовні. Істерика із німого фільму. Схлипування душили груди, стискали горло щільним кільцем. А в мозку зазвучали останні слова Ніни: «Ти хоч і можеш понести дитину, та тільки ніхто з чоловічого роду не дасть тобі сім’я! Не бачити тобі жіночого щастя! Кров'ю свого живота проклинаю твій». Я простягла руку до сумки, яка стояла поруч із тумбочкою і тихо, навпомацки, дістала з неї срібний браслет. Мені було не страшно. Я мусила дізнатися правду…