Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Чого треба?

"Банку меда" - мало не вирвалося у Дезіре. Вона прикусила губу. Оглянула чоловіка, що заговорив до них. Звичайна людина. Лише колір шкіри якийсь сірий.

- Я Оррмарин, син генерала Азаніеля, чиї люди зайняли оборону фортеці. - почав хлопець. – Ми раді вітати вас на нашій землі.

Сміливий початок. Дезіре скинула брову.

- Вашій землі? - одразу ж знайшов привід для нападки сірий чоловік.

Він глянув праворуч, туди, де чітко виднілися численні війська амаліонів. Потім глянув ліворуч, на фортецю, де десь виднілися люди.

- Ти хотів сказати, на їхній землі, хлопче?

- Це наша земля. Була, є і буде! - задер підборіддя Оррмарин. - Я пропоную вам союз. Разом ми станемо ще сильнішими. Ми…

- Разом і помремо. - закінчила за нього фразу людина з сірим обличчям.

Він окинув поглядом усю групу. Дезіре своєю чергою оглянула їхній табір. Не більше ніж п'ятдесят осіб. Місце вони обрали у старих кам'яних руїнах. А, може, це старі скелі, котрі від часу майже зруйнувалися. Невисокі червоного кольору скелі стирчали з-під землі то тут, то там. Нічого незвичайного. Хіба що гарно виглядало. А от сірі похмурі обличчя на тлі помаранчевих скель виглядали недоречно.

- Три Химерниці. Скелет. І це ваша еліта? Та вам тільки туалети чистити і благати амаліонів про помилування! - витріщив на них очі сірий чоловік.

Дезіре таки вдалося розгледіти в нього очі в тих зморшках на обличчі. Вона взагалі не надавала значення його словам. Такий тип поведінки був їй добре знайомий. А ось Оррмарин, схоже, завівся:

- Азаніель пропонує взаємовигідний союз. Ми пустимо вас у фортецю, а за це ви боротиметеся на нашому боці.

- Звучить як “Звід, ми такі слабкі і так не хочемо повзати в ногах справжніх воїнів. Прийдіть і врятуйте наші дупи”. - той, що говорив, схилив голову набік, щоб краще розглянути реакцію молодого воїна.

Довго чекати не довелося.

- У нас армія Химерниць. Будь-яка з них коштує всього вашого… всіх тих, хто зараз перебуває в цьому барлозі.

- Поєдинок? - одразу запропонував сірий чоловік.

- Хоч два! Мої слабенькі Химерниці швидко покажуть твоїм сильним воїнам, хто тут насправді сильний.

Ой-ой. Дезіре подивилася на Стайреда.

- Думаю, можна списати ці слова на молодість. - сказав скелет, і засунув Оррмаріна собі за спину, не забувши кивнути Даміану.

Тут же Даміан швидко заштовхав сина генерала ще глибше в лад солдатів.

- Слова, це не пилюка. Їх не можна здути вітром. - махав руками сірий чоловік. - Ви кинули нам виклик. Ми відповімо. Поєдинку бути. Хіба що… ви злякаєтесь і втечете так само, як тікали з того міста сюди. Якщо ви так і зробите, то навіщо нам ставати на бік боягузів, які не дотримуються слова? Навіщо нам виступати за бік, який свідомо слабший за інший? - його голос міцнів з кожним словом.

Здалося, що людина ця говорила десь у ущелині і це робило її голос сильним і гучним. Під кінець репліки навіть у Дезіре холодок по спині пробіг. Вона мимоволі засвітила очі.

- Чудово! Химернице! Ти кидаєш виклик? - сіре обличчя нахилилося до неї.

Дезіре не виявляла жодних емоцій. Всі її почуття зараз знаходили своє вираження лише в обуренні з приводу огидних рис обличчя цього нахабного подрібнювача. Голова подрібнювача знаходилася за двадцять сантиметрів від її власної. Вона посміхнулася:

- А чи не багато тобі честі буде?

Той округлив очі і відсунув обличчя Химерниці. Схоже стало, що він теж усміхається:

- З перцем. Такі перед смертю кричать голосніше.

Його гучний моторошний басистий голос і цього разу викликав мурашки між лопаток.

- Тоді хто, якщо навіть Химерниці бояться битися у чесному поєдинку? - сірий чоловік підняв руки до неба.

- Нам треба це обговорити. - м'яко і тихо сказав Стайред.

Його голос звучав нікчемно у порівнянні з голосом тієї людини. Або драйтла. Дезіре не була впевнена з цього приводу.

- Ха, так я й думав. Я почекаю. Але терпіння моє не довге. А вибирати мені потрібно швидко. Або нікчемні боягузливі люди, або нікчемні боягузливі, але численні, амаліони.

Стайред повів усю групу на кілька кроків убік.

- Збираємо всіх. - Дезіре швидко дістала заготовлені заздалегідь невеликі аркушики паперу.

Вона почала виводити слова спеціальною паличкою, яка працювала з допомогою білого серпанку. Швидко вона віддавала аркуші своїм Химерницям, а ті маленькими мотузочками прив'язували їх до щойно створених птахів. Химерниці стояли окремо від решти. Дезіре зараз було не до всіляких нарад. Їй треба терміново зібрати загін тут і зараз. Обговорити все можна й згодом. Останній папірець вона віддала Жеместьє.

- Варто сповістити Максуда.

Дезіре обернулася. Збоку від неї стояв Даміан.

- Не можна вплутуватися в бої, не поінформувавши його.

Дівчина зовсім забула про нього. А чим Максуд міг допомогти? З погляду сили – нічим. А ось якимись знаннями, що могли зіграти роль у майбутній сутичці... Він явно знав більше, ніж вважав за потрібне говорити. Дезіре подивилася у небо. Всі птахи вже високо піднялися і швидко віддалялися. Всі, окрім одного.

- Кому останнє? - запитала Дезіре.

- Тревізо. - відповіла Химерниця.

Значить, сам Звід не проти. Дезіре вирвала у Жеместьє з рук папір і додала потрібний текст. За кілька секунд птах вирушив до Тревізо.

- Голуби миру, які несуть звістку про війну? Хе-хе. Хто з вас захищатиме честь людей? Може ти, тендітна дитинка? - сірий чоловік тицяв пальцем у бік Дезіре. - Упевнений, твій череп стане окрасою у моїй колекції. Навіть незважаючи на величезну дірку. Хе-хе. Чи ти, пацан? Твій череп буде найбільш пихатий і нікчемний. Але ж такі теж мають бути? Щоб поряд з ним череп моєї бабці здавався чимось величним. - сірий чоловік знову засміявся.

- А твій череп і вичищати не доведеться. - відповіла йому Химерниця. - Адже там, де мають бути мізки, у тебе порожнеча. Ось стукни себе пальцем по лобі.