Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Нападники, як тільки дівчина впала і засмикнулася на підлозі, зробили крок вперед. Той, що розрядив арбалет, відкинув його та схопився за меч. Двоє інших почали цілитися.

— Даремно твоя величність вилізла на світ, — похмуро сказав один із них.

Арбалети тихо дзенькнули і два болти полетіли Ромулу в обличчя. І згоріли в захисті майже перед носом, обпаливши волосся. У коридорі засмерділо паленим пером. Нападники чомусь посміхнулися, мабуть, розуміли, що проти трьох мечів захист довго не протримається. За спиною у Ромула хтось почав кричати. А він дикувато озирнувся, зірвав зі стіни картину в позолоченій рамі і запустив у крайнього зліва нападника.

Чоловік чомусь спробував картину розрубати в польоті, але досяг лише того, що вона важко приклала його по ногах. Другу картину Ромул зі стіни зняти не зміг. До стародавнього обладунку, що стояв за кілька кроків, з не менш древнім мечем у піхвах добігти б не встиг, а за спиною, як і раніше, був щит, хоч там уже хтось тоненько підвивав. Ромул дуже сподівався, що маг, який поставив цей щит. І що хтось здогадається його добити.

— Швидше! — наказав один із трійці і двоє інших кинулися до імператора.

Ромул встиг присісти, а потім навіть перекотитися. Схопив одного з нападаючих за ногу і смикнув до себе, змусивши його хитнутися, а другого, намагаючись не вбити товариша, вдарити мечем по стіні. Третій стояв віддалік і, схоже, чекав відповідного моменту.

Ромул таки звалив одного з нападників, подумки дякуючи безжально ганявшому колишньому бретеру, натиснув коліном на передпліччя, намагаючись відібрати меч і не звертаючи уваги на те, що він б'є чимось невеликим по спині. Краєм ока зазначив, що захист неяскраво блиснув у відповідь на удар меча.

— Та віддай ти! — гаркнув імператор чоловікові, що смикався, і вивернув руку так, що в ній щось хруснуло, зате меч нарешті дістався йому.

Встати він уже не встиг.

Колишній володар меча підвивав, але зумів вчепитися за ногу. Його товариш знову лупнув мечем по захисту. А третій, нарешті, ступив уперед. Ромул навіть запідозрив, що він був магом і побачив, що захист ось-ось посиплеться уривками плетива.

А щит за спиною так нікуди й не подівся.

І Ромул не був настільки вмілим мечником, щоб вистояти проти двох, навіть якщо третій не втрутиться.

— Прокляття, — пробурмотів імператор, притискаючись спиною до стіни і намагаючись вільною рукою зірвати з цвяха чергову картину.

І в цей момент двері бібліотеки за спиною третього тихенько відчинилися, звідти вийшла Радда со-Верто і опустила йому на голову лавочку. Одну з тих, на які ставали невисокі дівчата, щоб дістати щось із верхніх полиць.

Лавочка була важка, дубова. А про захист самовпевнений вбивця, на відміну від Ромула, подбати забув. Або не вважав за потрібне. І впав він якраз поруч із мертвою спокусницею.

А той, котрий знову вдарив по захисту імператора мечем, професіоналом все-таки не був. Тому що замість того, щоб піклуватися більше про себе і противника, він озирнувся. За що й отримав відібраним у його приятеля мечем у живіт.

— Ну, ось, — тихенько сказала Радда. — Почитала біографію.

Ромул чомусь кивнув і розгублено посміхнувся. Виглядала дівчина чудово. Розчервоніла, трохи злякана, з дубовою лавочкою в руці і в костюмі для полювання, темно-зеленому, що дуже їй личив.

І коли проклятий щит за спиною, нарешті, піддався зусиллям штурмуючих його і лопнув з тихим бамканням, Ромул все ще стояв і милувався дівчиною. І в голові не було жодної думки. Навіть коли з тупотом прибігла варта і малознайомий заспаний маг, з'явилося цих думок небагато. Ромул тільки й зумів наказати схопити тих, що вижили, замкнути і нікого до них не пускати. Тому що Ромулу було про що з ними поговорити, і в цій справі не можна було обійтися без амулетів, які виявляють брехню. Ну, і без послуг ката, чого там. Жаліти Ромул нікого не збирався.

Йому навіть невдачливу спокусницю було не шкода. Підозрював, що й у разі її удачі, йому довелося б дівчину проводжати. Саме цим коридором. Тож вона або знала про засідку. Або цю дурепу підпоїли і вмовили. Можливо пообіцявши увірватися до покоїв на найцікавішому місці та засвідчити втрату тієї самої честі.

— Прокляття, — пробурмотів Ромул.

Лавку у Радди ледве відібрали. У неї не розтискалися пальці. Потім дівчину з усіма можливими почестями провели до її кімнати і навіть поставили там варту. А то мало що?

Нападаючих і мертву спокусницю кудись понесли.

А Ромул сидів під стіною, відганяв вартових, котрі натякали, що й йому варто піти і виспатися, і думав. Думав про те, як запобігти подібним нападам надалі. Але на думку нічого путнього не спадало.

Натомість зростала злість і штовхала на різні дурниці.

А може, й не на дурниці.

Дивлячись, що розкажуть схоплені вбивці.

А в тому, що вони неодмінно щось цікаве розкажуть, Ромул анітрохи не сумнівався. Когось жаліти цього разу він не збирався. Досить з нього недоречної жалості на сьогодні. От виштовхав би ту дівчину голяка з покоїв, і ніякої сутички в цьому коридорі не було б.

Хоча, можливо, так вийшло навіть краще. Тепер хоч безглузда впевненість у своїй недоторканності зникла. І в чужому розумі, до речі, також.