Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Епілог. Нік

Я досі не можу повірити, що Даня загинув. Якби хтось, а не він сам, розповів мні, що в його тілі жило одразу три особистості, причому він про те не знав, я б розсміявся і сказав своєму співрозмовнику, що той передивився фантастичних фільмів. Але на порозі смерті не брешуть…

Тим більше, що після його загибелі вбивства ніби припинились. Я нікому не говорив того, про що дізнався від Дані та Енн, як він називав Анну-Марію. Дену і всім іншим сказав, що Адм призначив нам із Данею зустріч, під час якої Даню було смертельно поранено, а сам Адм зник. Припинення вбивств свідчило про те, що справу Бога дійсно можна здавати в архів. 

Але мені дуже не вистачало мого друга. Я часто перечитував наше листування з Адмом, не видалив чат, бо це була згадка про Даню. І тепер багато з того, що він писав мені від імені Адма, стало мені зрозумілим…

Не скажу, що я виправдовував його вчинки, але я розумів його мотиви…

Про Анну-Марію я не чув нічого. Мабуть, вона і справді виїхала десь за кордон…

***

Ми з Вітою сидимо в нашій квартирі і дивимось телевізор. Вона разом з донькою переїхала до мене. Катя вже спить у своїй кімнаті, а я дивлюся на великий живіт своєї дружини і думаю, що з дня на день нас у родині буде вже четверо. Насправді строк ставили ще тиждень тому. Лікарі сказали, що народиться хлопчик, я запропонував назвати його Данею, і Віта не заперечувала. 

— Хочеш спати? — питаю я. побачивши, як вона позіхнула. 

— Та, певно, можна, — Віта обіймає мене. — Останнім часом малий штовхається кожну ніч, певно, буде "совою", він взагалі вночі активніший.

— Може, й народиться вночі, — я усміхаюся. — Вже хочеться потримати його на руках. 

— Ну, залишилось зовсім недовго, — вона коротко чмокає мене в губи. — Ходімо спати. 

Поки Віта пішла у ванну, я сиджу на ліжку, і мій погляд падає на ноутбук, який лежить на тумбочці. Знічев’я відкриваю його і клацаю на іконку чату петицій. Сам не знаю, навіщо я туди час від часу заходжу, адже нові повідомлення від Адма не з’являлися з того часу, як загинув мій друг. 

Проте очам своїм не вірю, навіть перевіряю, чи це саме той сайт, а не якийсь новий. Бачу нові петиції, за якими йде голосування.

Але цього не може бути! Якщо Бог мертвий, то хто ще міг це зробити?

Хапаю телефон і відкриваю чат із Адмом. І раптом бачу, що той щось пише. У мене мурашки біжать по шкірі, хочеться видалити той чат, а разом із ним і сайт петицій, забути про їхнє існування. і спокійно собі жити. Але я не рухаю навіть пальцем. Тільки сиджу і дивлюся на екран телефона, аж поки на ньому не з’являється нове повідомлення. 

"У нас сьогодні народилась дівчинка. На тридцять сьомому тижні, трохи раніше, ніж треба. Але з дитиною все добре." 

“Це ти створила ці петиції? — пишу я, здогадавшись, хто ховається за ніком Адма зараз. — Я думав, ти почнеш нове життя, без усіх цих ігор в Бога!”

"Він помер, але його справа залишилась. Хтось має очистити це місто. А потім і всю країну. Так, щоб наша дитина змогла жити тут в безпеці в майбутньому."

“Ти добре подумала? — запитую я. — Це небезпечно. Ти потрібна своїй дитині!”

"Ти мав врятувати його… Але він помер…"

“Через тебе, — я не збирався цього писати, але образа на неї була надто сильною. — Я хотів допомогти йому. І тобі. Але ти це зробила! Ти його вбила!”

Вона якусь мить не відповідала. Аж раптом телефон в моїй руці задзвонив. Саме в телеграмі. І дзвонила Енн з аккаунту Адма. 

Я прийняв виклик, бажаючи почути, що скаже вона мені у відповідь. Як буде виправдовуватись чи, навпаки, звинувачувати у всьому мене…

— Я так сумую за ним, — чую її тихий голос. — Я не мала йти, мала залишитись з ним… Я дійсно вбила його…

Мій гнів зникає, мені, навпаки, стає соромно.

 — Якби ти сказала мені раніше, я б знайшов спосіб допомогти йому, я б змусив його виїхати разом з тобою… Мені так шкода, що я не здогадався сам і не змусив тебе сказати мені правду…

— Так, це моя провина, — вона схлипує. — Я так благала його, якби ж ти знав… Я навіть приспала його тоді. Хотіла сама з тобою розібратись. Довелось піти на те все, дати таблетки і спробувати розібратись з тобою… Все заради того, щоб він поїхав. Я сама винна. Я мала залишитись, він би вижив… — плутано продовжує Анна-Марія, знову схлипуючи.  — Він би не зміг померти у мене на очах. 

— Може, тобі потрібна допомога? — запитую я. — Що я можу зробити для тебе?

— Ні, мені нічого не треба. Єдине… Сходи до нього на могилу і передай від мене, що я завжди його кохатиму, — додає вона тихо. — І що наша доньку я назвала Анею. Бо це частина і його, і мого імені.

— Так, передам, — кажу я. — Я хочу теж назвати сина на його честь. 

— Він би хотів, щоб ти був щасливим. Завжди так переживав за тебе, а мене це злило, — раптом зізнається Анна-Марія. — Він вважав тебе найкращим другом, а я думала, ти його зрадиш. А ти не став. Дякую. 

 — Він був і залишається моїм найкращим другом, — відповідаю я. — Але раджу тобі не продовжувати його справу. Якщо ж будеш і далі створювати петиції, я знову буду робити все, щоб завадити тобі.