Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Тут було глибоко.

Треба було плисти до берега, але руки не слухалися через холод, та й мозок в паніці не давав складено думати та рятуватись від холодної води.

- Працюйте руками! - крикнув професор. - Потім пожалієте себе. Зберіться вже. Не час борсатися у воді, якщо бажаєте вижити.

Я хотіла йому відповісти щось неприємне, але в рот та ніс затекла вода, і я закашлялась, намагаючись тримати голову над водою. А поруч в паніці била по воді русалка.

- Тіффані, ти володієш водною стихією, - прискорено дихаючи, професор підплив до нас. - Приборкай свій страх. Застав воду підкоритися та пливи. Ти можеш.

Блондинка припинила борсатися. Вона дивилася на професора з такими змішаними почуттями, що, навіть, я стала заспокоюватися, розуміючи, що мені не так вже й погано. Принаймні, трималася на воді я краще за неї.

- Поплили, русалко, - тремтячим голосом сказала я. - Нам не можна здаватися.

- Правильно, Есмі, - похвалив професор. – Пливи до берега.

Я кивнула та попливла, намагаючись приборкати холод.

Тіффані продовжувала борсатися у воді, продовжуючи дивитися на професора. Вона не вірила, що впорається з поставленим завданням.

- Не час здаватися, - професор Фрост підхопив її за талію та потягнув вперед. - Греби руками, так ти зігрієшся.

Я слухала його та продовжувала боротися з крижаною водою.

Ноги скоро відчули землю, і я ще відчайдушніше почала просуватися до берега.

Скільки ми пробули у воді, невідомо. Здавалося, ми цілу вічність боролися за життя в морі.

Коли ми вийшли з води, легше не стало.

Холодний вітер обдував мокрий одяг, змушуючи щулитися на холоді.

- Треба вибрати укриття, - професор озирнувся по сторонах, продовжуючи тримати Тіффані. - Думаю, ми можемо перепочити під мостом.

Інших укриттів, й справді, не було. Тож, ми вирушили туди, продовжуючи корчитися від холоду.

Тут, справді, виявилося тепліше через відсутність вітру, але від цього краще не ставало. Ми з Тіффані притискалися спинами один до одного, намагаючись зігрітися. А професор, за допомогою магії, збирав гілки в одну купу.

- Есмі, - покликав він мене, коли гірка з гілок дістала йому до пояса. - Зараз твоя черга проявити себе. Запали багаття, щоб ми зігрілися.

- Але я не вмію! - запротестувала я. - Адже ми, лише, першокурсники. А ще я відповіді спеціально підстроїла під вогненний факультет, щоб злити професора Слоу.

- Дуже цікаві цілі, - чоловік закотив очі. - Але, смію тебе розчарувати. Пір'я, які вам видали на іспиті, володіють дуже сильною магією. Кожне перо іменне. Вони зчитують вас  того моменту, коли ви пишете відповіді. І професори перевіряють не ваші листочки з відповідями. А, саме, пір'я, які вас просили здати після іспиту.

- І на кожному були наші імена? - здивувалася я.

- Саме так, - кивнув професор. - Варто було вам їх торкнутися, як вони прописували ваше ім'я маленькими літерами. Настільки непомітними, що за весь час, лише пара абітурієнтів їх помітили.

- Нічого собі, - здивовано видихнула Тіффані. - А я все голову ламала, навіщо нам видали пір'я, якщо можна писати звичайними ручками й олівцями.

- Тож, Есмі справді студентка вогню, - кивнув чоловік. - Так само, як і Тіффані, студентка Емемазу, зі своїми чарами.

Він з докором глянув на блондинку, і я спиною відчула, як та стиснулася.

- Отже, я можу начарувати вогонь? - постаралася я змінити тему, все ж, шкода було русалку. - Ну, я спробую. Але ви не зліться, якщо не вийде.

Я підійшла до купи гілок, направила на них свої долоні і спробувала змусити їх спалахнути. Я уявляла вогонь. Його тепло. Я вмовляла ці колоди запалати. Але нічого не відбувалося.

- Вибачте, я намагалася, - засмучено подивилася на своїх путників. - Мабуть, наша доля тут замерзнути.

- Навіть не думай, - підійшов до мене професор та строго заглянув в очі. - Ти зобов'язана це зробити, якщо не хочеш нашої смерті. Хіба що, якщо навмисне не противишся. Хіба мало, що у тебе в голові. Раптом вирішила приєднатися до Алекса простішим способом. Заодно, і нас з собою прихопити.

- Як ви могли таке про мене подумати? - мене розлютили слова чоловіка, і я закричала на нього щосили захриплим голосом. - Я не бажаю смерті ні вам, ні собі! У мене, просто, не виходить!

- Та як ти смієш підвищувати на мене голос? - професор Фрост з силою струснув мене. - Знай своє місце, і роби, що тобі велено.

Таке ставлення вчителя мене остаточно вивело. Хотілося наговорити йому гидоти. Але, перш за все, довести, що не збираюся навмисне заморозити нас.

Я з усією накопичилася злістю глянула на колоди і, не встигнувши, навіть, руки витягнути, відскочила від багаття, що яскраво запалало.

В секунди стало тепло. І ми, розслабившись, підійшли до вогню, гріючи руки.

- Як у мене це вийшло? - я здивовано дивилася на вчителя.

- Ну, часом, вогненну магію треба підстьобнути характером, - знизав плечима чоловік. - Я навмисно тебе розсердив, щоб ти змогла впоратися з магією всередині.

- Нічого собі, - продовжувала дивуватися я. - Отже, Ви не вважаєте, що я хочу всіх вбити?

- Ні, звичайно, - похитав головою чоловік. - Але, інакше б, це могло статися.

Я фиркнула та продовжила грітися.

Стояли ми біля багаття, поки наш одяг достатньо не висох. Професор Фрост додавав колод, а Тіффані зображувала, що її тут немає. Мабуть, все ще побоювалася Саймона, який вів себе абсолютно спокійно, немов нічого й не було.

Коли ми загасили вогнище, була глибока ніч і що-небудь розглянути можна було, тільки за допомогою телефону Тіффані, який на відміну від мого, мав водонепроникний корпус та продовжував працювати.

- Я б провів вас до корпусу, щоб поспати, - сказав професор Фрост, впевнено ведучи нас по території покинутого факультету. - Але нам не варто втрачати час. Боюся, умовити директора, який все влаштував, не вийде. Отже, доведеться спробувати зняти чари Алекса іншим способом.