Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Я засміявся. Вона була дуже прониклива.

— Знаєш, ми з тобою в одному човні. Якщо завалимо, можемо скоїти подвійне самогубство. Пірнемо в Пенобскот, і прощай жорстокий світе.

— А що взагалі дівчина з Коннектикуту робить в Мейнському університеті? — запитав я.

— Непроста історія. І якщо захочеш мене ще раз кудись запросити, знай, що ти розбещуєш неповнолітню. Вісімнадцять мені буде аж у листопаді. Я перескочила сьомий клас. Того року батьки розлучилися, і мені було дуже зле. Залишалося або з ранку до вечора вчитися, або приєднатися до гарвіцьких старшокласниць вуличного типу. Тих, що спеціалізуються на французьких поцілунках і зазвичай вагітніють у шістнадцять. Розумієш, про кого я?

— Авжеж.

У Ґейтсі таких можна було побачити біля «Фонтана Френка» чи «Смачних вершків», як вони збираються хихотливими зграйками, очікуючи на хлопців, що під’їжджали на «фордах» та «плімутах-гемі» з низькими підвісками, швидкісних авто з закрилками-спідничками і наліпками «ФРАМ» і «КВАКЕРСТЕЙТ» на задньому склі. А на другому кінці Головної вулиці ви бачили цих дівчат уже жінками, на десять років старшими і на сорок фунтів важчими, за пивом і віскі в таверні «Чакі».

— Я стала ботаном. Мій батько служив на флоті. Був звільнений за інвалідністю і переїхав сюди, до Мейна… в Дамаріскотту, на узбережжя.

Я кивнув, пригадавши хлопчика Даєн Рені, що крикнув «гей, ви там, на судні» і пішов на флот служи-и-ити.

— Я жила з матір’ю в Коннектикуті й училася в Гарвіцькій середній школі. Подала заяву на вступ у шістнадцять різних коледжів, і мене взяли всі, крім трьох… але…

— Але вони хотіли, щоб ти сама платила за навчання, а ти не могла.

Вона кивнула.

— До кращих стипендій я не дотягла у відбіркових тестах десь балів на двадцять. Не завадили б якісь позакласні досягнення, та я занадто гризла науку. І на той час уже по вуха закохалася в Саллі-Джона.

— Того твого хлопця?

Вона кивнула, але так, немов цей Саллі-Джон не дуже її цікавив.

— Реальну фінансову допомогу пропонували тільки університети Мейна і Коннектикуту. Я обрала Мейн, бо до того часу в мене погіршилися стосунки з мамою. Сварки і сварки.

— А з батьком ти краще ладнаєш?

— Я його майже не бачу, — пояснила вона сухим, діловим тоном. — Він живе з жінкою, яка… коротше, вони багато п’ють і багато гризуться. І досить про це. Але він приписаний у цьому штаті, а я його донька. Забезпечення покриває не всі витрати — чесно кажучи, Коннектикут пропонував кращі умови — та я не боюся трохи підзаробити. Тільки б вибратися звідти.

Вона глибоко вдихнула вечірнє повітря і видихнула білястою хмаркою. Ми майже дійшли до Франкліна. У вестибюлі на жорстких пластикових стільцях сиділи хлопці, чекаючи, поки спустяться їхні дівчата. Схоже на альбом зі знімками розшукуваних злочинців. «Тільки б вибратися звідти». Вона мала на увазі маму, містечко, школу? Чи й хлопця теж?

Коли ми підійшли до широких подвійних дверей її корпусу, я обійняв Керол і нахилився поцілувати. Вона поклала долоні мені на груди, зупиняючи. Не відсторонилася, просто зупинила. Подивилася мені в обличчя знизу вгору з отією своєю легкою усмішкою. Я подумав, що міг би полюбити цю усмішку. Уявляючи таку усмішку, можна прокинутися посеред ночі. Блакитні очі й біляве волосся, та головно усмішку. Губи тільки трішки розтягувалися, але в куточках рота все одно з’являлися ямочки.

— Насправді мого хлопця звуть Джон Салліван, — промовила вона. — Як боксера. А тепер скажи, як звуть твою дівчину?

— Еннмарі, — сказав я, та мені стало якось байдуже до звуку її імені. — Еннмарі Саусі. Цього року закінчує школу у Ґейтс-Фоллз.

Я відпустив Керол. Вона прибрала долоні з моїх грудей і схопила мене за руки.

— Це інформація, — сказала вона, — просто інформація. Все ще хочеш мене поцілувати?

Я кивнув. Мені хотілося навіть дужче, ніж раніше.

— Гаразд.

Керол задерла обличчя, заплющила очі й трішки розтулила губи. Зовсім як дитина, що чекає біля підніжжя сходів, щоб татко поцілував її перед сном. Це було так зворушливо, що я ледь не розсміявся. Натомість нахилився і поцілував її. Вона відповіла палко і з насолодою. Наші язики не торкалися, та все одно поцілунок вийшов старанним, дослідницьким. Коли Керол відсунулася, щоки її палали, а очі блищали.

— На добраніч. Дякую за фільм.

— Хочеш повторити?

— Треба подумати, — відповіла вона, усміхаючись, та очі в неї були серйозні. Напевно, думала про свого хлопця. У всякому разі, я подумав про Еннмарі. — Може, тобі теж варто. Побачимося в посудомийні в понеділок. Ти в якій зміні?

— Обід і вечеря.

— У мене сніданок і обід. Отже, до обіду.

— Їж більше мейнської квасолі, — промовив я, розсмішивши Керол. Вона пішла всередину. Я стояв і дивився їй вслід, піднявши комір і засунувши руки до кишень, з цигаркою в зубах, почуваючись, неначе Боґі. Побачив, як вона сказала щось черговій дівчині, а тоді, все ще сміючись, побігла нагору.

В місячному світлі я рушив до Чемберлена, повний рішучості серйозно взятися за геосинкліналі.

12

До вітальні третього поверху я зайшов просто для того, щоб взяти підручника. Присягаюся! Коли я увійшов, усі столики — плюс ще кілька, очевидно, викрадених з інших поверхів — були зайняті квартетами дурнів, що різалися в «чирву». Групка навіть влаштувалася на підлозі в кутку, схрестивши ноги і напружено втупившись у свої карти. Вони скидалися на якихось недороблених йогів.

— Полюємо на пизду! — заволав Ронні Мейленфант, ні до кого, власне, не звертаючись. — Заженемо суку, хлопці!

Я взяв свою геологію з канапи, де вона валялася весь день і вечір, і хтось встиг посидіти на ній і заштовхати глибоко між подушки, та малятко було надто велике, щоб сховатися цілком. Я глянув на неї, як дивляться на викопний артефакт невідомого призначення. В кіно поруч з Керол Джербер цей несамовитий картярський розгул був схожий на сон. Тепер сном здавалася Керол з її ямочками і хлопцем, якого звуть, як боксера. В кишені ще залишалося шість баксів, і безглуздо було відчувати розчарування через те, що за жодним столом мені не знайшлося місця.

Вчитися, ось що я мав. Подружитися з геосинкліналями. Отаборюся у вітальні другого поверху або знайду спокійний куточок у кімнаті відпочинку в цоколі.

Та саме тоді, коли я виходив, затиснувши під пахвою історичну геологію, Кербі Макклендон жбурнув карти на стіл із криком:

— Хай йому грець! Я прогорів до нитки! А все через те, що мене постійно наздоганяла срана пікова дама! Я вам, хлопці, дам векселі, бо,