Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

через широкі, похмурі, відлюдні болота і пишні лани, такі плодючі, яких немає більше ніде у світі, — через більярдні та бари, через заповітні хащі великих лісів, по римських арках, перекинутих через індійські річки, у тіні й на сонці, серед щасливих і смутних сердець, по всьому широкому і мальовничому простору благородних земель Мохок[215], під стінами сніжно-білих церков, чиї шпилі стоять, наче межові стовпи, одним нескінченним потоком тече по-венеціанському розпусне і часом злочинне життя. Там справжня країна дикунів, джентльмени, там воюють язичники, і вони там повсюди, просто поруч з вами, у густій тіні під стінами церков і під їхнім надійним та поблажливим захистом. Адже за якоюсь дивною фатальною закономірністю, джентльмени, грішники — подібно до піратів у вас на батьківщині, які, за численними свідченнями, завжди оселяються біля храмів правосуддя, — мешкають здебільшого поблизу святих місць.

— Це хто там іде — не чернець? — спитав дон Педро, з кумедним занепокоєнням дивлячись униз, у натовп на площі.

— На щастя для нашого друга з Півночі, інквізиція сеньйори Ізабелли[216] в Лімі слабшає, — з усміхом зауважив дон Себастьян. — Продовжуйте, сеньйоре.

— Стривайте! Перепрошую! — вигукнув хтось із присутніх. — Від імені всіх нас, мешканців Ліми, я хотів би запевнити вас, сеньйоре мореплавець, що ми завважили ґречність, з якою ви втрималися від спокуси замінити далеку Венецію на сучасну Ліму. Прошу, не дякуйте і не вдавайте, наче ви здивовані, — адже ви знаєте приказку всього узбережжя: «розбещена, як Ліма». І це цілком відповідає картині, яку ви змалювали; тут більше церков, ніж більярдних столів, і вони завжди відкриті і «розбещені, як Ліма». Те саме і у Венеції; я був там, у священному місті блаженного євангеліста Марка! (Нехай святий Домінік очистить це місто від скверни!) Дайте ваш келих, сер! Дякую, — ось, я налив; а тепер осушіть його знову.

— Якщо вільно зобразити канальця і його покликання, джентльмени, з нього б вийшов чудовий драматичний герой — таким досконалим у своїй порочності є його образ. Наче Марк Антоній, він день у день повільно пливе по зеленому мальовничому Нілу, відкрито бавиться зі своєю рум'яною Клеопатрою[217], підсмажуючи свої золотисті, мов персик, стегна на сонячній палубі. Але на березі від цієї манірності не лишається й сліду. Каналець із гордістю прибирає вигляду справжнього розбійника; низький капелюх з опущеними крисами, прикрашений барвистими стрічками, вінчає його розкішний портрет. Він — страшна загроза для усміхненої невинності селищ, повз які він пропливає; його смаглявого обличчя і безмежного зухвальства бояться навіть мешканці міст. Одного разу, коли я подорожував по каналу, мене вивільнив із халепи один каналець; висловлюю йому щиру подяку, я б не хотів видатися невдячним; але в таких бандитів однакова готовність підтримати в скруті незнайомого і пограбувати багатія зазвичай спокутує всі їхні гріхи. Загалом, джентльмени, про розпусність життя на каналах красномовно свідчить той факт, що так багато найбільш завзятих випускників цієї школи вдаються до нашого лихого китобійного ремесла і що навряд чи якісь інші представники людського роду (окрім хіба що мешканців Сіднея[218]) викликають менше довіри в наших капітанів-китобоїв. Хіба не дивина? Адже для багатьох тисяч наших сільських підлітків і юнаків, народжених на берегах цього водного шляху, сповнене випробувань життя Великого каналу — це єдина сходинка, що веде від мирного збирання врожаю на християнській ниві до орання язичницьких морів.

— Розумію! Розумію! — схвильовано вигукнув дон Педро, проливши чічу на гаптовані сріблом мереживні манжети. — Навіщо подорожувати? Увесь світ — це Ліма! Я ж гадав, що на вашій поміркованій Півночі люди такі самі холодні і безпристрасні, як гори… Та розповідайте далі!

— Я зупинився на тому, джентльмени, як Стілкілт смикнув за бакштаг. Цієї ж миті його оточили троє помічників капітана і четверо гарпунерів і почали тіснити його до борту. Але тут униз по вантах зісковзнули, наче дві стрімкі зловісні комети, двоє канальців і стали до бою, щоб допомогти своєму товаришу вихопитися на бак. Їм на допомогу прибігли інші матроси, усе змішалося в загальній метушні, а відважний капітан, тримаючись осторонь, вистрибував з острогою в руці, наказуючи своїм офіцерам загнати мерзотника на ют і відлупцювати. Час від часу він підскакував скраєчку до киплячої людської мішанини і кидав усередину острогу, цілячи в об'єкт своєї ненависті. Проте вони не змогли подолати Озерника і його хлопців; ті захопили бак, і, швидко підкотивши кілька великих бочок і поставивши їх у ряд справа і зліва від штилю, ці морські парижани[219] сховалися за барикадою.

— Виходьте, ви, пірати! — грізно рикнув капітан, вимахуючи затисненими в кожній руці пістолетами, які щойно приніс йому стюард. — Виходьте, злодюги!

Стілкілт одним стрибком піднявся на барикаду і пройшов по ній, кидаючи виклик спрямованим на нього пістолетам; цим він переконав капітана, що його (Стілкілта) смерть стане сигналом для кривавого морського бунту. У глибині душі побоюючись, що саме так і станеться, капітан трохи стишив голос; утім він наказав інсургентам негайно повернутися до виконання своїх обов'язків.

— Ви обіцяєте не чіпати нас, якщо ми це зробимо? — спитав Стілкілт.

— До роботи! Ставай до роботи! Я нічого не обіцяю! Робіть свою справу! Чи ви хочете потопити корабель? Зараз не час для бунтів! До роботи! — І він підняв пістолет.

— Потопити корабель? — вигукнув Стілкілт. — То нехай тоне! Жоден із нас не стане до роботи, поки ви не заприсягнетеся, що не піднімете на нас руку. Що скажете, хлопці? — спитав він, звернувшись до своїх товаришів. Ті відповіли захопленими вигуками.

Ні на мить не спускаючи очей з капітана, Стілкілт обійшов барикаду кругом, уривчасто промовляючи:

— Ми не винні; ми цього не хотіли; я ж казав йому — покладіть молоток; це ж було якесь хлоп'яцтво, він мав мене знати; я ж казав йому не дражнити буйвола; чорт забирай, я, здається, збив собі пальця об його кляту щелепу; де наші ножі, хлопці, у кубрику? То дарма, візьмете ганшпуги! Капітане, заради Бога, стережіться! Дайте нам слово; не будьте дурнем, забудьте все це; ми готові стати до роботи, поводьтеся з нами як з людьми — і ми будемо вам служити; але бити себе не дозволимо!

— До роботи! Я нічого не обіцяю! Кажу вам, до роботи!

— Тож послухайте, капітане! — закричав Стілкілт, люто змахнувши рукою. — Серед нас знайдеться чимало таких (у тому числі і я), хто найнявся лише на один рейс, чи не так? Ви добре знаєте, сер, що ми можемо вимагати звільнення, щойно корабель стане десь на якір. Ми не хочемо скандалити, це нам