Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

— А Ява, яка вона? — запитувала дружина.

— Страшенна там пропасниця. Половина команди злягла, і нікому було працювати. Увесь час саму тільки хіну ковтали. Всі матроси щоранку пили натщесерце хіну та джин. А ті, хто не хворів, удавали з себе хворих.

Іншим разом запитала вона його про Ньюкасл.

— Вугілля й вугляна курява — от і все. Препогане місто. Від мене там дали драла два китайці-кочегари. Власники сплатили за них урядові штрафу по сто фунтів за брата. «Ми дуже жалкуємо, — писали вони мені — це вже в Орегоні я одержав їхнього листа. — Ми дуже жалкуємо, що втекло двоє китайців із вашої команди, і радимо надалі бути обережнішим». Обережнішим! Оце тобі маєш! Китайцям же належалося по сорок п'ять фунтів платні кожному, — хто ж би подумав, що вони втечуть.

Але то в них так заведено: «ми дуже жалкуємо», «ми просимо попереджати», «ми радимо», «ми не розуміємо» — оце в такий спосіб. Клята вантажна помийниця! А вони думають, що я можу їздити нею, як «Луканією», та ще й вугілля не палити. А тут ще той гвинт. Було ж мені! Він був старий, залізний, лопаті зігнуті. Де з нього взяти нормальну ходу! Зробили новий, бронзовий, дев'ятсот фунтів коштував. Вони хочуть повернути свої витрати, а в мене саме поганий перехід був, щодень ледве сунемо. «Ми з жалем констатуємо, що від Вальпараисо до Сіднея ви так довго йшли, покриваючи по сто шістдесят сім миль за добу.

Ми сподівалися кращих наслідків від нового гвинта. Вам треба було проходити по двісті шістдесят миль щодоби».

А то ж була зима: вітер, зливи, шторми майже весь час, ураган; так ішли шість днів, ще й машини раз у раз спиняються, та й вугілля обмаль, а помічник такий бовдур: уночі навіть не міг розглядіти сигнальних ліхтарів на пароплавах і все викликав мене на місток. Я їм написав пояснення, а вони відповідають: «Наш консультант з навігації каже, що ви занадто далеко ухилялись на південь» і «ми сподіваємося кращих наслідків від нового гвинта». «Консультант з навігації», аякже! Суходільний карась! А то була правильна широта, саме нею взимку й переходять від Вальпараисо до Сіднея.

А коли я йшов до Окленда, то ледве вистачило вугілля;.» шість днів не палили, бо треба було ощадити — тільки двадцять тонн лишалося. Я все тривожився, що ми гаємо час і терпимо на тому. «Ну, — думаю, — щоб хоч менше витрат, на лоцмані заощаджу». Сам увів судно в порт. Лоцман там був не обов'язковий. А в Йокогамі кого ж бо я стрів? Капітана Робінсона з «Діапсіка». Розбалакалися мп про порти дорогою в Австралію, і він мені зразу: «До речі, про Окленд… Ви, капітане, в Окленді, певне, не бували?» — «Ні, — кажу, — був там, оце навіть нещодавно». — «О, — зирк він на мене так люто, — то це ви той мудрій, що через нього мені перепало?» Оце маєте: «Ми зауважуємо вам, що ви витратили п'ятнадцять фунтів на лоцмана в Окленді. Одне наше судно було недавно там і не робило таких витрат. Просимо вас зважити на те, що не було особливої потреби брати лоцмана, і радимо надалі зайвих витрат не робити».

А мені вони хіба хоч словом згадали за ті п'ятнадцять фунтів, що я їм зберіг? Де ж пак! Капітанові Робінсону вони послали листа з доганою, що не заощадив їм п'ятнадцять фунтів, а мені написали: «Зауважуємо вам, що ви витратили в Окленді дві гінеї на лікаря для команди. Просимо пояснити цю непередбачену витрату». А ці ж гроші пішли на двох китайців. Я думав, що в них «бері-бері», тому й послав по лікаря. За тиждень я поховав їх обох у морі. А вони мені: «Просимо пояснити цю непередбачену витрату», а капітанові Робінсону: «Просимо вас зважити, що, на нашу думку, ваша витрата на лоцмана була зайва».

А хіба я не телеграфував їм з Ньюкасла, що їхню стару помийницю треба в сухий док? Сім місяців вона не була в доку, чисто все днище обліпило всяким дрантям, а нема гіршого на світі місця, як західне узбережжя. Але вони вже зафрахтували судно під вугілля до Портленда. «Арата», судно компанії «Вур Лайн», вийшла з порту разом з мами до Портленда; старий «Тріапсік» проходив по шість, а вже як добре йшов, то по сім вузлів. А в Комоксі, де я брав вугілля, одержую від власників листа. Сам хазяїн підписав, а внизу ще додав своєю рукою: «Арата» випередила вас на чотири з половиною дні. Я розчарований». Бачте, «розчарований»! А я ж телеграфував їм з Ньюкасла. Коли судно ввели в сухий док у Портленді, на ньому наросли бакенбарди з фут завгрубшки, черепашки завбільшки як мій кулак, а устриці — як ціла тарілка. Потому аж два дні чистили док від черепашок та всякої всячини.

А то ще була морока з ґратками в Ньюкаслі. Фірма зробила їх важчими, ніж механік замовив, але забула різницю внести в рахунок. В останній момент, коли я вже збирався з берега на судно, приходять до мене з рахунком: «Доплата за гратки — шість фунтів». Вони, мовляв, уже були на судні і з Макферсоном усе погоджено. Я кажу, що справа неясна, і відмовляюся заплатити. «То ви своєму механікові не довіряєте?» — вони мені. «Чом ні, — відказую, — але підписувати не буду. Перше поїдьмо зі мною на судно. Човен безплатно одвезе вас туди й назад, тож не турбуйтесь. Мені треба переговорити з Макферсоном».

Але вони не поїхали. У Портленді я одержую рахунок з листом. Я махнув рукою. У Гонконгу одержую листа від власників. Фірма послала рахунок до них. Я написав їм з Яви пояснення. А в Марселі знову лист від власників: «Рахунок за додаткову роботу в машинному відділенні — шість фунтів. Механік підписав, а ви ні. Хіба ви не покладаєтесь на честь механіка?» Я відповів їм, що покладаюсь, і пояснив, що рахунок був за зайву вагу граток і що воно все правильно. Але хіба ж вони заплатили? Ні, вони повинні дослідити все. А