Читати книгу - "Пташиний спів"

Ерік вилив у свій келих залишки від літра вина у графині.

— Навіть я був недостатньо дорослим, щоб іти на фронт. Але дещо пам’ятаю. Я тоді ще вчився в школі.

— Як воно тоді було?

— Не знаю. Я не думаю про війну. У будь-якому разі, у ваших англійських школах вам повинні були розповідати про це.

— Мабуть. Я просто неуважно слухала. Тоді це здавалося таким нудним та депресивним — усі ті битви, гармати й усе решта.

— Точно, — погодився Ерік. — Якщо вдаватися в подробиці, стає жахливо. За своє життя я достатньо надивився таких речей — мені не хочеться ворушити минуле.

— А чого це ти зацікавилася стародавньою історією? — поцікавилася Ірен.

— Не думаю, що це стародавня історія. Не так вже й давно це було. Ще повинні жити люди похилого віку, які воювали у цій війні.

— Запитай мого Боба. Він все знає.

— Вам вже подавати каву? — втрутився Лукка.

Шосе спускалося у Дувр широкою пологою дугою з видом на сіре море ліворуч. Елізабет охопило відчуття дитячої радості, коли вона побачила водні простори: це початок відпустки і край Англії. Зимового вечора у четвер це здавалося втіленням свободи.

Вона проїхала, як їй сказали, під великими портальними кранами вгору рампою і далі вниз вузькою смугою між білими лініями, вдивляючись у круглий аркуш, приліплений чоловіком з кіоска на лобове скло. Їй махнули, щоби вона проїжджала вільною смугою вперед. Вона вийшла з машини і відчула у волоссі морський вітер. Ліворуч від її автівки стояли два контейнеровози та з десяток вантажівок поменше. Це не був найбільш завантажений пункт переправи. В магазині вона придбала мапу північно-східної частини Франції, а також іще одну — з європейськими автомагістралями, якими можна дістатися до Брюсселя.

У тремтливому трюмі судна Елізабет дістала книжку, окуляри та ще один светр — на випадок, якщо захочеться піднятися на палубу. Захотілося одразу — вона з полегшенням проскочила повз дизельний дим величезних автопоїздів та крутими сходами піднялася на пасажирську палубу.

Елізабет здалося, що вона занадто самовпевнена. За тридцять вісім років вона лише зрідка удостоювала коротким поглядом військові меморіали чи нудні кінохроніки. Вона сама не знала, що хотіла знайти. Як взагалі виглядало «поле бою»? Це була підготована зона конфлікту із завчасно розміченими позиціями сторін? Чи не заважали їм будівлі та дерева? Крім того, люди, які там живуть, можливо, й не зрозуміють її цікавості — їм може не сподобатися така туристка, котра усе роздивляється, наче витріщака з камерою на місці авіакатастрофи. Але, швидше за все, місцеві взагалі нічого про то не знають — це ж було так давно. «Яка-яка битва?» — будуть перепитувати вони.

Єдиною знайомою людиною, котра цікавилася такими місцями, був хлопець, з яким вона вчилася у школі: смішний спокійний хлопчисько з хриплуватим голосом і хорошим знанням алгебри. Чи буде там і досі така «історія», яку можна побачити? Або ж уже давно нічого не лишилося? Чи варто сподіватися, що за шістдесят років після події за примхою тієї, яка ніколи цим не цікавилась, країна покірно відкриє своє минуле для її аматорського огляду? Більша частина Франції зараз виглядала точнісінько як Англія: такі ж багатоповерхівки, промисловість, фастфуд і телебачення.

Вона відкинула назад волосся, наділа окуляри та відкрила книгу, яку дав Боб. Читання давалося важко. Книга, вочевидь, була написана для знавців, які знають терміни та все про різні полки. Вона нагадала їй журнали, які купляв батько, як останню спробу зробити з неї такого бажаного сина. Хай там як, а деякі місця у книзі, де наводилися сухі статистичні цифри та географічні дані, привертали її увагу. Особливо виразними, звичайно ж, були фотокартки. На одній з них був хлопець з круглим як місяць обличчям — він виснажено, але терпляче, дивився в об’єктив. Таким було його життя, його дійсність — така ж реальна для нього, як ділові зустрічі та любовні історії для неї, як банальна атмосфера пасажирського салону цього порому, котрий іде через канал — його знають усі сучасні відпочивальники у Британії. А для нього страх та неминуча смерть були такими ж явними та незмінними, як для неї будь-який напій у барі, сьогоднішня ніч у готелі та уся мішура мирних часів, яка входила у її тимчасове, ненапружене існування.

Хоча її бабуся була француженкою, Елізабет мало знала про цю країну. Коли з іншого боку каналу полісмен з беземоційним обличчям простяг руку у вікно її авто та щось швидко запитав гортанним голосом, вона невміло спробувала відповісти, але марно. Автопоїзди, здригаючись, чекали на пристані — окрім її авто, легковиків, котрі б хотіли у цей зимовий вечір переправитися на холодний та темний континент, більше не було.

З Кале вона попрямувала по шосе на південь, думками повертаючись до Роберта. Вона уявила собі, як би вони могли провести вечір у Брюсселі. Він добре вмів знаходити ресторани, де б він нікого не зустрів і мав можливість розмовляти з нею спокійно, без необхідності постійно стежити за оточенням. Не те щоб хтось був проти — у більшості дипломатів та бізнесменів, які часто подорожували далеко від дому, теж були такі «домовленості». Роберт мав удвічі негодяще становище — і дружина, і коханка його жили в Англії. Ця думка розвеселила Елізабет. Типова його непрактичність! Насправді ж він не хотів, аби хто-небудь його бачив, через почуття провини. На відміну від своїх досвідченіших confrères[5], які водили жінок у різні заклади за рахунок компанії, знайомили їх зі своїми друзями — а іноді навіть дружинами, — Роберт вважав за краще вдавати, що Елізабет не