Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

— Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її видати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і бусурманам… Дівка вона красива, сильна, і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом.

— Несправед… — почав був війт.

— Дай договорити! — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

— Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кості. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубіша випаде, того буде золото…

У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:

— А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кості?..

— Чи можу розпочати лікування? — запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.

Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Каштан зауважив бліді плями на скронях отамана.

— Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість.

Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.

— Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?

Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.

— Га? — перепитав отаман. — Не чую тебе, виборний чоловіче…

— Та’, — підтвердив той. — Важко не зрозуміт’ тебе, сотнику, ой важко….

— То кидай першим.

Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».

— Щастить тобі, — примружився Приблуда.

— Господь Всемогутн’ є свідк’ і заступник’ правд’! — гордо проголосив війт.

Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».

— Бачили! — Отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.

Війт перехрестився тричі і кинув кості. «Шістки» випали знов.

— Я таке уперше бачу… — промимрив старший козак.

Нікта повторила з тим самим результатом.

— Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає… — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

— Будете грати хоч до ранку, але…

— Панночка ворушиться! — почувся голос Лушпака. Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінський Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

— Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щури витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і ваші гумори, пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі, і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі, скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз і збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

— А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?

Анемподест заправив за шлюб п’ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

— Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю, — вирішив учень авви Макарія.

— Дівчина німа, — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

— Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси, — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, недоговорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квоктали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

— …Чуєш мене, чужинче? — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

— Вже чую, — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій