Читати книгу - "Шлях меча"

– Яке?

– «Білий тигр Ен-цу.» Ось, я виписав…

– Зламалося, кажеш? – із болем запитав Я-Чен. – А наконечник? Наконечник цілий?!

– Наконечник у криницю впав. Вісім разів воду відкачували, мало криницю цю кляту наново не перекопали – глухо! Не знайшли…

– Мир пам’яті твоїй, Катакамо Ярі, Білий Тигре, – прошелестів я, сплітаючи шнури китиць на знак жалоби; і Чен повторив сказане мною вголос, схиливши голову. – Мир пам’яті й спокій праху, старійшино списових сімейств Мейланя… ти знаєш, Косе…

– Знаю, – перервав мене ан-Танья, і це чомусь було доречно й не грубо. – Тепер знаю, а в архіві лише здогадувався. Бо у вас тут мало не кожні десять років якийсь знаний Звитяжець гине. Іноді разом із людиною. Ю Шикуаня з мечем Цзюваньдао зсувом накрило, Білого тигра в криниці не знайшли, за десять років до того, як на замовлення – шабля-шамшер радника Вана випадково з піхов випала й у колесо гарби втрапила, а гарба саме рушила! Шамшер, хоч він і давній, і славний, і з написами на клинку – звісно, переламався! І було велике горе у Вана з домочадцями… І в тому ж дусі – років за сто ми зі старим Хаомом папери підняли! Що не десятий рік – то й подія!.. дивовижна сталість, як бачиш…

«Випадковість, – подумав Чен. – Дика, безглузда випадковість. Хіба мало зброї ламається або псується – ні, чимало… Хто запам’ятає, скільки за століття всякого відбудеться? А якщо й запам’ятає – та не порівняє… запише й забуде…»

«Випадковість? – подумав я. – Ото вже ні, навряд… нема сенсу самого себе обманювати. Це ж не просто відомі Звитяжці, Чене, це все старійшини Ради Вищих, це вони мене й моїх однолітків століття тому з Мейланя вислали! І гинути почали! Що ж це діється? Шулма? – ні, за часом ніяк не сходиться… Тьмяні?! – та їх і немає зовсім, і до чого тоді криниця або колесо гарби? Або той же зсув – навіщо? І, головне – як?!»

«О небо, – подумав Я-Чен, – за що? Не можу більше… не хочу! За що?! За те, що у хвилину слабкості мріяв усе кинути й виїхати? Виїхати шукати тишу? І справді – куди втечеш від неба?.. Біжиш, біжиш, прагнеш до чогось, а піднімеш очі – ось воно, синє, горбате, байдуже, над головою…»

– І нехай лише меч сам спокійно стоїть під небом, – прошептав Я-Чен.

– Сам.

Кос уважно глянув на нас.

– Сам? – різко запитав він, і Мені-Ченові раптом здалося, що це говорить есток Заррахід або Уламок, а зовсім не ан-Танья, людина, що майже втричі молодша від мене.

Від мене, Звитяжця. Коли я народився, навіть Косів дід ще не побачив світу; Кос помре, а я – якщо пощастить – ще довго буду жити… але зараз це все не мало жодного значення, бо в голосі ан-Таньї бряжчала вперта сталь, яка гартом не поступається моєму клинку – скільки б років не відміряла нам обидвом химерна доля.

– Сам? – запитав Кос ан-Танья, людина. – Ото вже ні… І не сподівайся. Це, радше, небо – саме. – І додав, помовчавши і мнучи свої папери: – Саме супроти нас.

Коли Кос приніс Заррахіда, Сая й Дзю, я швидко пояснив їм, що й до чого; а потім узявся розповідати вже для всіх про Раду Вищих, Раду старійшин і глав родів Мейланя, і про тих Звитяжців, які належали до неї сотню років тому.

Тринадцять їх було – тих, хто входив у Раду. Тринадцять. І я мимоволі згадав Кобланову розповідь про Повитуху Муніра, що йшов від струмка випробування з дюжиною свідків. І ще я згадав, що Тьмяних – породжень лютого Масуда – теж тринадцять.

Я говорив і знову бачив Звитяжців Ради, немов не століття тому відбувалася наша остання зустріч, а лише вчора; і пам’ять була свіжою, як свіжою буває рана Придатка.

Рана людини.

…Двоє глав роду Прямих Мечів – широкий двосічний Кханда В’ячасена й мій родич-близнюк, легкий і вузький Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст; старійшина шабельних сімейств Шамшер іль-Самак і глава Кривих мечів – могутній Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець», правитель Мейланя; численні ножі й кинджали були представлені в Раді Бадеком ханг-Туном, лезо якого мало пряму спинку, але було вигнуте у формі риб’ячого черева, і Ландинґом Терусом, більше схожим на прямий короткий меч; спис Катакама Ярі, Білий тигр, відтак двозубець Ма, Язик кобри… і далі – бойовий серп Кама Мотогарі, владний і непоступливий, подвійна палиця Убан, страхітливо велетенська сокира Масакірі-кай, Наґіната Каторі сан-Кесе й віяло Сунь-Павлин… Тринадцятеро їх було, Звитяжців Ради.

Я закінчив, і Чен заледве відсапався.

– Я так розумію, – продзвенів Заррахід, – що твого земляка й далекого родича Великого Да торік улітку відкликали з Кабіра саме у зв’язку із загибеллю правителя Цзюваньдао?

– Так, – відповів Я-Чен. – І Великий Да став замість нього главою роду Кривих мечів за спадковим правом або з примхи нинішньої Ради… але правителем він не став.

– Зрозуміло, – відгукнувся Заррахід.

– А мені зате нічого не зрозуміло! – заявив Сай, звертаючись до незворушного естока.

– І мені, – заспокоїв його Заррахід. – Це я так, до слова…