Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете, я у вас переночую?

— Зробите мені ласку, — видихнув Кулаківський. Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони випили пляшку і перекинулись у карти.

— Ловку історію ви мені оповіли, — сказав полковник, роздягаючись. — Наше життя таке бідне на події, що я залюбки повоюю з духами…

— О, не накликайте біди! — понуро сказав Кулаківський; випивши, він завжди відчував меланхолію.

Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вогник лампади тьмяно блимотів у темряві.

— Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів, — заговорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя. — Все, що е, думав я, — це є. Але тут таке твориться, ви зараз переконаєтеся…

— Буду щасливий, — сказав полковник, підбиваючи під щоку подушку.

Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим звуком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, почулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до полковника, затрусивши його за плече.

— Ви чуєте, полковнику? — зашепотів він голосно. — Ходить!

Хропіння обірвалося.

— Хто тут? — схопився полковник, а побачивши біля себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кулаківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.

— Це я, я! — загорлав він. — Воно вже почало ходити!

— А, це ви, звиняйте! — по-діловому озвався полковник. — Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші духи?

Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він прикусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.

— Вже ходять! — сказав понуро.

— Але де? — спитав трохи роздратовано полковник. — Я нічого не чую.

У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.

— Ви, Миколо Івановичу, хворий, — сказав він спокійно. — Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за ногу. Інакше можу вдарити.

Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою, перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні. В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.

— Згинь, пропади, прояво! — гукнув Кулаківськнй хрипко. — Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю, що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли ти просто збитошник — ти все одно диявол, бо не можна так мучити людину. Чуєш, ти?! — крикнув він пронизливо.

— Га? Що таке? — підскочив полковник. — Ви тягли мене за ногу?

— Спіть, спіть, пане полковнику, — заспокоїв його Кулаківський. — Здається, це тільки я чую.

Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Полковник сів у ліжку, широко розкривши рота.

— Е, ні, Миколо Івановичу, — мовив він. — Тепер і я добре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи його на підковах, і він не старий.

— Звідки ви все це взяли, пане полковнику?

— Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знаєте що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний чоловік, бо він ходить, як останній недотепа…

Від цих слів я відчув, що кров прилила мені до щік. Я зупинився. Все, що сказав полковник, було правда. Здається, я тут переграв. Треба було, щоб полковник так і не почув моїх кроків, хай би вважав все хворим витвором уяви Кулаківського. Мені захотілося вихопити пістолет і гримнути просто в димар, але я знав, що старого солдата це не злякає, більше того, він безпомильно визначить, з якої марки зброї стріляли. Я вже передчував, які думки снуються в його голові: завтра він приведе сюди солдатів і почне полювання. Звісно, нічого він і нікого не піймає, але і нічим не допоможе своєму приятелю: той уже був переможений.

— Лягайте і спокійно спіть, — сказав полковник. — Завтра цей дух лежатиме під різками. Це чорт, який не має хвоста…

Кулаківський зітхнув. Він ліг на канапу і скрутився бубликом.

— Ви що, не вірите мені? — спитав здивовано полковник.

— Вам я вірю, — обізвався Кулаківський. — Значно важче повірити собі самому.

— Не дурійте, Миколо Івановичу, — собі вірити чи не вірити немає ніякої потреби.

Кулаківський засопів, удаючи, що спить. Полковник зі смаком позіхнув.

— Пістолета ви мені віддайте, — сказав він. — Пістолет у цій справі ні до чого.

"Йди геть, дияволе, — думав Кулаківський, лежачи з заплющеними очима. — Йди геть і згинь!"

— Знаєте, що я думаю? — мовив уголос. — Коли то просто збитошник — це все одно диявол, бо не може звичайна людина так мучити іншу…

Але полковник уже спав. З присвистом, прихропом, з прицмаком, повітря з силою виривалося з його густо зарослого волоссям носа, від чого кожна волосина бриніла, як сталева. Повітря виривалось і з рота — був той рот, як полкова сурма, що трубила цілому полку збір. Сам полковник виїжджав на білому коні свого сну, одна рука його впиралась у бік, а друга трималася за повіддя. Гриміли барабани, два ряди солдат вилаштувалися шеренгами, а між них тягли оголене й закривавлене тіло… Я знав, що полковник у такий спосіб уявляє мене, недаремно на його сонних вустах зацвітає така холодно-зневажлива усмішка, він упевнений і немилостивий, бо зумів узяти наді мною гору. Він знає, що та нещасна жертва, яка повертає на всі боки скривлене обличчя й молить її пожаліти, — тільки нікчемний шматок м'яса. Він вірив, що всі і все у цьому світі — стерво, що барабани витворюють найліпшу музику, бо вони б'ють по шкірі, яка теж колись обтягувала живу плоть. Був він гарний, цей полковник, чи, може, гарним бачив себе уві сні: білі зуби його блищали під сонцем, а очі лили холодну крицю. Мені стало жаль його голої самовпевненості, але я не відчував до нього співчуття. Я знав, що справжнє стерво — не той розтовчений на м'ясо винуватець, що його женуть крізь стрій і честять шпіцрутенами, а він сам, бо є дивна закономірність у світі: людина часто є зматеріалізованою часткою власних облуд. Можливо, ця істина стосується й мене, але це нічого не змінює. Бо я записую в цю "Чорну книгу" не лише історії інших людей, це, окрім усього, й моя власна історія з тією тільки різницею, що інші тут судяться, а я присутній. Мене вразило в цій історії інше: Кулаківський уже не відчуває гумору своєї ситуації. Людина, в якій посіяно сумнів, — ось що найцікавіше! Людина, в якій посіяно сумнів, стає часткою світового болю, вона смутна, а смутний не сяде на білого коня свого сну й не ошкірить білі зуби, як герой чи переможець. Він бере палицю в руки, заплющує очі й починає вимацувати собі шлях.

Я починав бридитися цією грою, бо в ній змінювався не тільки Кулаківський, але і я сам. Я не повинен піддаватися спокусі, бо не моє діло поліпшувати світ чи йому співчувати. Зрештою, коли б це сталося, я відчув би, що в мені починає народжуватися нове "я", яке вступить у змагання з першим, тобто перестану бути цілісною натурою. Але я хотів жити. Гостро, скажено хотів жити, а для цього треба зробитися холодним і поміркованим. Лихий світ, а не я, я ж тільки безсторонній його літописець.

Таке крутилося мені в голові, коли повертався я порожніми житомирськими вулицями додому. Десь віддалік цокотів копитами кінь і торохтів віз — хтось їхав, незважаючи на ніч. Осіннє небо було покрите баранчастими хмарками, крізь які проглядали зорі, місяць з'являвся, обливаючи все мертвим світлом, а тоді пропадав, перебиваючись крізь хмару: напливала на місто тінь. Оце поморгування нічного світила дало мені сколошканий настрій, кроки мої звучали на хіднику надто лунко, і їх не глушило листя, яке покривало кам'яні плити. Йти мені було недалеко, але я раптом відчув, що мене хтось у цій ночі чатує. Миттю насторожився, і недаремно — з підворітні виступила важка, кострубата постать і дихнула густою хвилею горілчаного перегару. В цей час виплив з-за хмари місяць, і я побачив заросле щетиною широке обличчя, грубий ніс і кошлаті брови.

— Дай тютюнцю! — сказав хрипкий бас, а я миттю зметикував, до чого тут йдеться, ноги мої самі рвонулися з-під мене, і я помчав, дзвінко цокотячи підкованими чобітьми.

— Ах ти, зараза! — ревнув бас, і за мною загупало й застугоніло — злодюга мене наздоганяв.

Я біг легко і стрімко, майже не торкаючись хідника, розтуливши рота і вирячивши очі; напасник увіч за мною не встигав. Повторювалося те, що пережив я у Києві на Хрестах, серце моє перелякано лопотіло, я різко завернув за ріг і з розмаху налетів на якогось чоловіка, що стояв, розставивши руки і бажаючи зловити мене, як зайця. Ми покотилися з цим другим напасником по землі, і в мене ввіп'ялися цупкі руки.

— От і піймався, півнику! — захрипів мій супротивник, насідаючи на мене. Я чув, що добігає до нас перший напасник, і рвонувся з такою силою, що тягар з мене скотився. Я метнувся навтьоки, але мій противенець устиг схопити мене за ногу. Я розвернувся і вгатив носком чобота просто в обличчя злодюги. Той зойкнув і відпустив мого чобота, а я чимдуж поцокотів вулицею. Перед тим, як звернути за ріг, я побачив, що перший напасник спинився біля другого — той продовжував лежати на землі. Боячись і тут засідки, я перебіг вулицею, але мене ніхто вже не чатував, і я помчався, як вітер, до своєї квартири — звідси до неї було рукою подати. Напасники мене не переслідували, і я пішов, віддихуючись, бо дістав ядуху і мусив якийсь час безпомічно хапати ротом повітря. Груди мої стали вузькі від розширеного й перестрашеного серця — колотилося воно, як пташка у клітці, і боляче товкло собі боки. Я поспішно відчинив двері, хоч руки мені тремтіли, а коли накинув защіпку з того боку, почув, що по вулиці знову біжать.

— Що, випустили? — почувся за вікном незнайомий голос.

— Наче крізь землю запався, — відказав бас.

— А де Іван? — спитав незнайомий голос.

— Він там без пам'яті валяється. Той падлюка йому носком у морду загатив…

Я стояв за дверима, тремтячи всім тілом, і слухав, як віддаляються від мого дому важкі кроки. Нервовий сміх почав лоскотати мені горло, і я тоненько хихикнув. Зайшов у кімнату і, не запалюючи світла (місячне сяйво розливалося по кімнатах і загасало, і я потрапляв, як у хвилі, із світла у тьму), почав скидати із себе одежу. Вряди-годи виривався з мене тонкий смішець, і я судомно трусився.