Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Алтань ледь чутно вилаявся.

— Він поранений? Де він?

Важко дихаючи, Цара вчепилася в Алтаневу туніку. Вона міцно заплющила очі, немовби на чомусь зосереджувалася.

— Східні ворота, — спромоглася вимовити вона. — Він тут.

Поки Жинь допомогла Царі спуститися сходами, Алтаня вже й слід прохолов.

Вона глянула вгору й побачила лучників із П’ятого підрозділу, які завмерли на стіні, вклавши стріли в луки. Жинь чула брязкання сталі, але жоден солдат не стріляв.

Мабуть, на іншому боці був Алтань. Вони боялися, що можуть поцілити в нього? Чи просто не хотіли допомагати?

Жинь допомогла Царі сісти біля найближчої стіни і нестямно кинулася вгору на стіну, з якої було видно східні ворота.

По той бік воріт навколо Алтаня зібрався цілий ескадрон солдатів Федерації. Алтань бився верхи на коні, шаленими зусиллями пробиваючи собі шлях назад до воріт. Його руки рухалися швидше, ніж Жинь устигала відстежувати. Його тризуб, блискучий від крові, спалахнув у полуденному сонці раз і вдруге. Щоразу, коли Алтань відсмикував його назад, один із солдатів Федерації падав.

Натовп солдатів рідшав, вони падали один за одним, і нарешті Жинь побачила, чому Алтань не прикликав полум’я. На коні перед ним сидів молодик зі зв’язаними за спиною руками. Його обличчя та груди були в крові. Шкіра стала такою ж мертвотно-білою, як і волосся. На якусь мить Жинь подумала з надією, що то Дзян, але цей чоловік був нижчого зросту, помітно молодший і значно худорлявіший.

Алтань щосили бився з солдатами Федерації, але вони відтісняли його від воріт.

Унизу Жинь побачила, як з іншого боку зібралися Цике.

— Відчиніть! — загорлав Бадзі. — Впустіть їх!

Солдати неохоче перезирнулися й нічого не зробили.

— Чого ви чекаєте? — закричала Цара.

— Наказу Дзюня, — пробурмотів один. — Нам наказано не відчиняти будь-якою ціною…

Жинь знову глянула за стіну й побачила стрімке наближення ще одного ескадрону Федерації на підкріплення. Вона перехилилася через стіну й замахала руками, аби привернути увагу Бадзі.

— Ідуть нові!

— От чорт! — Бадзі збив одного солдата з дороги, врізав тупим кінцем граблів у живіт іншому й почав самотужки відчиняти ворота, доки Суні відбивався від охоронців позаду.

Важкі ворота піддавалися нелегко.

Стоячи просто перед прочиненою щілиною, Цара витягувала стрілу за стрілою з сагайдака і швидко пускала їх у натовп солдатів Федерації. Під хмарою стріл муґенці затрималися, й Алтань вирвався з оточення.

Бадзі штовхав ворота в інший бік, аж доки вони з гуркотом не зачинилися.

Алтань різко смикнув віжки, змушуючи коня раптово зупинитися.

До нього підбігла Цара, викрикуючи щось мовою, якої Жинь не розуміла. Її тирада перемежовувалася різноманітною яскравою нікарською лайкою.

Алтань підняв руку, щоб заспокоїти її. Він спішився одним плавним рухом, а потім допоміг спуститися молодику. Чоловік хитнувся, коли його ноги торкнулися землі, і прихилився до коня для підтримки. Алтань підставив йому плече, але чоловік відштовхнув його.

— Він там? — вимогливо запитав Алтань. — Ти його бачив?

Важко дихаючи, чоловік кивнув.

— План у тебе? — запитав Алтань.

Чоловік знову кивнув.

Про що вони говорили? Жинь запитально глянула на Унеґеня, але він був не менш спантеличений за неї.

— Гаразд, — сказав Алтань. — Гаразд. Так. Ти ідіот.

А потім вони з Царою обоє почали на нього кричати.

— Ти дурень…

— …могли вбити…

— …чиста безрозсудність…

— …хоч яким могутнім ти себе вважаєш, як ти посмів…

— Послухайте, — сказав чоловік зі щоками білими як сніг. Він почав тремтіти. — Я охоче це обговорив би, справді, але в мене з трьох ран витікає життя, і, здається, я зараз знепритомнію. Дасте мені хвилинку?

До кінця того дня Алтань, Цара та новоприбулий не виходили зі штабу Алтаня. Жинь відправили привести Енькі, щоб він надав молодикові медичну допомогу. Алтань недвозначно наказав їй зникнути з очей. Не маючи наказів, вона блукала містом, знуджена та неспокійна. Їй хотілося попросити когось обізнаного пояснити, що трапилося, але Унеґень та Бадзі пішли на розвідку й повернутися мали лише ближче до вечері.

— Хто то був? — запитала Жинь, щойно вони повернулися в їдальню.

— Чоловік, що так театрально з’явився? То Алтанів лейтенант, — сказав Унеґень. Він сів на лавку навпроти Жинь. І напустив на себе вдавано зарозумілий і гордовитий вигляд. — Єдиний та неповторний Чаґхань Сужень із Внутрішніх держав.

— Давно ж він пішов, — пробурмотів Бадзі. — Де він був, у відпустці?

— То Царин брат? І це тому… — Жинь не знала, як увічливо запитати про напад Цари, але Бадзі зрозумів це з її спантеличеного виразу обличчя.

— Вони якірні близнюки. Це такий собі, гм, духовний зв’язок, — сказав Бадзі. — Цара пояснювала, але я забув подробиці. Якщо коротко, вони пов’язані одне з одним. Поріж Чаґханя, а кров піде й у Цари. Убий Цару, помре й Чаґхань. Щось таке.

Для Жинь сама ідея такої залежності не була чимось новим. Вона згадала, що Дзян уже розповідав про щось схоже. Вона читала про шаманів із Внутрішніх держав, які іноді прив’язували себе одне до одного, аби підсилити свої вміння. Але, побачивши Цару в такому стані на підлозі, Жинь сумнівалася, що це перевага, радше жахлива вразливість.

— Де він був?

— Десь, — знизав плечима Бадзі. — Алтань відправив його з Кхурдалайна декілька місяців тому, у той час, коли нам повідомили про вторгнення в Сінеґард.

— Але чому? Що він робив?

— Він нам не сказав. Чому б тобі самій у нього не запитати? — Бадзі кивнув, його погляд був прикутий до чогось у неї за плечем.

Жинь озирнулася й мало не підскочила. Чаґхань стояв просто в неї за спиною, а вона навіть не чула, як він підійшов.

Для того, хто вранці мало не сплинув кров’ю, Чаґхань мав непоганий вигляд. Його ліва рука була обережно підв’язана до тулуба, але в іншому він здавався неушкодженим. Жинь замислилася, що саме Енькі зробив, аби так швидко його зцілити.

Зблизька схожість Чаґханя з Царою стала очевидною. Він був вищий за сестру, але в них були однакові виточені, немов пташині, постаті. Чаґхань мав високі вилиці та впалі щоки, а очі посаджені так глибоко, що безбарвний погляд ховався в тіні брів.

— Можна до вас? — запитав він. З тону це дужче скидалося на наказ, а не запитання.

Унеґень миттю посунувся і звільнив місце. Чаґхань обійшов стіл і сів просто навпроти Жинь. Він акуратно поклав лікті на стільницю, сплів пальці докупи й підпер кінчиками підборіддя.

— То ти нова спірлійка? — сказав він.

Жинь він дуже нагадував Дзяна. І не лише білим волоссям чи стрункою постаттю, а й тим, як дивився на неї, немовби крізь неї, немовби дивився взагалі кудись назад. Коли він глянув, Жинь стало неприємно, ніби її обшукували, немовби він міг прозирати її одяг наскрізь.

Жинь ніколи не бачила таких очей. Вони були ненормально величезні й затьмарювали всі інші риси на вузькому обличчі. А ще в очах Чаґханя не було ані зіниць, ані райдужок.

Жинь напустила на себе маску спокою й підняла ложку.

— Це я.

Кутики його вуст смикнулися вгору.

— Алтань сказав, що в тебе певні труднощі