Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Третій фронт 📚 - Українською

Читати книгу - "Третій фронт"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Третій фронт" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 123
Перейти на сторінку:
у фургон зазирнув Мовчун. Я пояснив йому, куди їхати. Відправив із ним Бухгалтера, бо не дуже довіряв. — Пані Ялино, ще раз подумайте, чи хочете їхати з нами. Я не перебільшую, коли кажу, що ми ходимо по лезу. Будь-яка мить у нашому товаристві може стати останньою для вас.

— Я готова ризикнути. Коли ще філологу пощастить із такою унікальною розвідкою!

— Як хочете. Георгію, що там чудовиська?

— Штурмують Пирятин. По них багато били з артилерії, але не змогли зупинити. Зараз трощать танки.

— Чому ви не наказали відвести війська? — спитала Ялина. — Для чого ці жертви?

— Ну, по-перше, влада більше мене не слухає. У неї є жалюгідна істота — професор Чеснаков, банькатий свиноокий кацап, якого призначили головним, і він усім керує. По-друге, цей бій у Пирятині не такий уже й даремний. Він затримає кремлядських тварюк і дасть нам трохи часу.

Георгій показав нам стрім із Пирятина.

— О, дивіться! — Пані Ялина показала пальцем на одного з нападників. — Пізнаєте, хто це?

— Ні, хто?

— Це «прілєпін». Російський письменник-українофоб. Чогось він дрібненький якийсь, півметра завбільшки, я думала, буде більший.

— Якийсь опуцьок, — махнув я рукою. — Подивимося мапу. Так, від Києва до Канева трохи далі, ніж від Пирятина. Але ми їхатимемо швидше. Шанс устигнути є.

Я усміхнувся І попросив подивитися, чи немає новин про Білу вбивцю.

— Підозрюють, що це саме вона зчинила бійню на Вінниччині. Там перестріляли півтора десятка бійців із приватної охоронної фірми, — сказав Георгій. — За голову вбивці дають нагороду і десять мільйонів гривень!

— Хер їм, а не нагорода! — скрикнув я. Машина зупинилася. Хвилина, дві, три. — Чому ми стоїмо?

— Мабуть, затор, — сказала Ялина.

— Лайно! Цього ще бракувало! — Я сидів як на голках. Ми дивилися стрім. Чудовиська розбили війська в Пирятині й посунули на захід, до Канева. А ми їхали по десять метрів за хвилину. Я божеволів від люті. Десь довго плуталися, мабуть, хлопці намагалися об’їхати затор, а потім покотили по шосе. Я не знав, чи встигнемо.

— Пані Ялино, у вас є телефон?

— Так.

— Мені треба зателефонувати.

— Заради порятунку України? — спитала вона.

— Саме так, — кивнув я. Набрав Тетяну Павлівну. Хотів попросити її підірвати міст через Дніпро в районі Канева, щоб затримати чудовиськ.

— Слухаю. — Відповів якийсь чоловік, голос видався мені знайомим.

— А де Тетяна Павлівна? — розгубився я.

— Тетяна Павлівна під арештом. Через тебе, Владюшо! — Я впізнав голос Чеснакова! — Здавайся! Інакше будеш знищений!

— Пішов ти, ракло! — заволав я.

— Чому ти не зупинив тих чудовиськ? Вони вже в центрі України! Починається паніка!

— Так ти ж головний по чудовиськах, ти і зупиняй!

— Владюшо, ти за все відповіси! Це ти знищив будівлю Інституту літератури?

— Якщо за годину я не прочитаю, що Тетяна Павлівна на волі, я припиняю боротьбу! Розбирайся сам, потворо! — Я вимкнув телефон, розібрав його й віддав в такому вигляді пані Ялині. — Не збирайте поки що, нас можуть вистежити.

Ми мчали із чималою швидкістю, хлопці розуміли, що треба поспішати. Невдовзі вже були в Каневі. Я пересів у кабіну, наказав їхати на Тарасову гору.

— Готуйте зброю, хлопці.

Хлопці не перепитували, що і для чого, тільки кивнули.

Приїхали на територію музею. Охоронець сказав, що вже зачинено, пустить нас тільки завтра. Отримав по голові. Відчинили ворота, зв’язали охоронця, проїхали далі. Там зв’язали ще двох. Я наказав забрати всі «Кобзарі» з туристичної крамниці. Повантажили і вже з ними під’їхали якомога ближче до пам’ятника на могилі. Там я наказав вивантажити ящики з письменницьким лярдом і розпалити їх за допомогою «Кобзарів», политих бензином. Горіло погано. Хтось викликав міліцію та пожежників.

— Не підпускайте їх, стріляйте! — наказав я.

— Владюшо, ми не зможемо дати тут бій, — сказав Бухгалтер.

— Бій нам і не потрібен. Просто виграти трохи часу.

Нарешті ящики з лярдом, политі бензином, зайнялися. Міліції стало більше, пригнали панцерник, вимагали здатися, я кинув гранату й наказав не підходити. Дали кілька черг, щоб позначити серйозність своїх намірів. Менти далі пропонували здатися, я їх посилав. Потім ми почули звуки бою, що наближався зі сходу. Менти стрибнули до своїх машин і накивали п’ятами.

— Більше бензину! — закричав я. Хлопці злили з баку весь і полили на ящики. Вони яскраво спалахнули. Я присів трохи осторонь.

— І що далі? — спитала пані Ялина.

— Або лярд встигне перегоріти, або ні.

— Якщо ні, вам краще піти, бо чудовиська вас уб’ють.

— Якщо ні, то чудовиська розриють могилу Шевченка, і Україну буде знищено. Тобто ми програємо, і я все одно загину.

— Вони наближаються! — крикнув Георгій.

Земля вже трусилася під ногами. Полум’я охопило всі ящики, лярд горів дуже добре, але чи встигне згоріти його достатня кількість? Не знав.

— Он вони, — тихо сказав Георгій.

Першим ішов «бродський», справжній велетень. Гігант. Він потужно й тужливо підвивав, матляв довгими руками, клацав величезними щелепами. За ним ішов «булгаков» із величезним чолом і зачесаним назад волоссям, щедро змащеним кров’ю. Цей просто рикав. Услід бігла ціла зграя дрібної нечисті, яку годі було розрізнити. Ці волали як божевільні й пускали вітри. Навала почала дертися схилами до пам’ятника.

— Ходімо. — Бухгалтер із Мовчуном схопили мене й потягли геть.

— Та не треба, хлопці, вже не допоможе, — сказав я, але вони відвели мене вниз по схилу. Ящики палали, лярд плавився й шипів. Навала дісталася нашого багаття, але воно набрало такої температури, що чудовиська не наважилися спробувати його погасити. «Бродський» почав рити під горбок, на якому стояв пам’ятник. Щось мугикав про «брехню Тараса» — мабуть, Шевченко колись його обдурив. Інші чудовиська теж рили. «Булгаков» говорив про кота й кита, реготав, як божевільний. Інші чорти верещали «Хохли! Хохли!». «Бродський» вигрібав ледь не по кубометру, швидко заглиблювався й ось-ось мав дістатися могили. Це кінець. Я подумав, що померти ось тут, на Тарасовій горі, поруч із Дніпром, не так і погано.

— Ти дивись, телебачення! — прошепотів Бухгалтер. — Суки такі! І тут вони!

Ми помітили камери кількох російських каналів, які вели пряме включення.

— Я їх пристрелю, — зашипів Бухгалтер і вихопив пістолет.

— Стій! — прошепотів я і схопив його за руку. Щось відчув. Я вмів відчувати те, чого не відчував ніхто. Завдяки цьому я й став головним фахівцем. — Слухайте! — сказав я.

Усі здивовано подивилися на мене. У цю мить «бродський» заверещав. Він уже заліз у пагорб із головою, мабуть дістався труни. Почав вилазити.

— Що? — спитав Бухгалтер.

— Полум’я. — Я вказав на багаття. Воно змінилося. Якось дивно почало тремтіти. Це було схоже на… на пологи.

— Що полум’я? Владюшо, я пристрелю цих га… — почав

1 ... 87 88 89 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Третій фронт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Третій фронт"