Читати книгу - "Третій фронт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я готова ризикнути. Коли ще філологу пощастить із такою унікальною розвідкою!
— Як хочете. Георгію, що там чудовиська?
— Штурмують Пирятин. По них багато били з артилерії, але не змогли зупинити. Зараз трощать танки.
— Чому ви не наказали відвести війська? — спитала Ялина. — Для чого ці жертви?
— Ну, по-перше, влада більше мене не слухає. У неї є жалюгідна істота — професор Чеснаков, банькатий свиноокий кацап, якого призначили головним, і він усім керує. По-друге, цей бій у Пирятині не такий уже й даремний. Він затримає кремлядських тварюк і дасть нам трохи часу.
Георгій показав нам стрім із Пирятина.
— О, дивіться! — Пані Ялина показала пальцем на одного з нападників. — Пізнаєте, хто це?
— Ні, хто?
— Це «прілєпін». Російський письменник-українофоб. Чогось він дрібненький якийсь, півметра завбільшки, я думала, буде більший.
— Якийсь опуцьок, — махнув я рукою. — Подивимося мапу. Так, від Києва до Канева трохи далі, ніж від Пирятина. Але ми їхатимемо швидше. Шанс устигнути є.
Я усміхнувся І попросив подивитися, чи немає новин про Білу вбивцю.
— Підозрюють, що це саме вона зчинила бійню на Вінниччині. Там перестріляли півтора десятка бійців із приватної охоронної фірми, — сказав Георгій. — За голову вбивці дають нагороду і десять мільйонів гривень!
— Хер їм, а не нагорода! — скрикнув я. Машина зупинилася. Хвилина, дві, три. — Чому ми стоїмо?
— Мабуть, затор, — сказала Ялина.
— Лайно! Цього ще бракувало! — Я сидів як на голках. Ми дивилися стрім. Чудовиська розбили війська в Пирятині й посунули на захід, до Канева. А ми їхали по десять метрів за хвилину. Я божеволів від люті. Десь довго плуталися, мабуть, хлопці намагалися об’їхати затор, а потім покотили по шосе. Я не знав, чи встигнемо.
— Пані Ялино, у вас є телефон?
— Так.
— Мені треба зателефонувати.
— Заради порятунку України? — спитала вона.
— Саме так, — кивнув я. Набрав Тетяну Павлівну. Хотів попросити її підірвати міст через Дніпро в районі Канева, щоб затримати чудовиськ.
— Слухаю. — Відповів якийсь чоловік, голос видався мені знайомим.
— А де Тетяна Павлівна? — розгубився я.
— Тетяна Павлівна під арештом. Через тебе, Владюшо! — Я впізнав голос Чеснакова! — Здавайся! Інакше будеш знищений!
— Пішов ти, ракло! — заволав я.
— Чому ти не зупинив тих чудовиськ? Вони вже в центрі України! Починається паніка!
— Так ти ж головний по чудовиськах, ти і зупиняй!
— Владюшо, ти за все відповіси! Це ти знищив будівлю Інституту літератури?
— Якщо за годину я не прочитаю, що Тетяна Павлівна на волі, я припиняю боротьбу! Розбирайся сам, потворо! — Я вимкнув телефон, розібрав його й віддав в такому вигляді пані Ялині. — Не збирайте поки що, нас можуть вистежити.
Ми мчали із чималою швидкістю, хлопці розуміли, що треба поспішати. Невдовзі вже були в Каневі. Я пересів у кабіну, наказав їхати на Тарасову гору.
— Готуйте зброю, хлопці.
Хлопці не перепитували, що і для чого, тільки кивнули.
Приїхали на територію музею. Охоронець сказав, що вже зачинено, пустить нас тільки завтра. Отримав по голові. Відчинили ворота, зв’язали охоронця, проїхали далі. Там зв’язали ще двох. Я наказав забрати всі «Кобзарі» з туристичної крамниці. Повантажили і вже з ними під’їхали якомога ближче до пам’ятника на могилі. Там я наказав вивантажити ящики з письменницьким лярдом і розпалити їх за допомогою «Кобзарів», политих бензином. Горіло погано. Хтось викликав міліцію та пожежників.
— Не підпускайте їх, стріляйте! — наказав я.
— Владюшо, ми не зможемо дати тут бій, — сказав Бухгалтер.
— Бій нам і не потрібен. Просто виграти трохи часу.
Нарешті ящики з лярдом, политі бензином, зайнялися. Міліції стало більше, пригнали панцерник, вимагали здатися, я кинув гранату й наказав не підходити. Дали кілька черг, щоб позначити серйозність своїх намірів. Менти далі пропонували здатися, я їх посилав. Потім ми почули звуки бою, що наближався зі сходу. Менти стрибнули до своїх машин і накивали п’ятами.
— Більше бензину! — закричав я. Хлопці злили з баку весь і полили на ящики. Вони яскраво спалахнули. Я присів трохи осторонь.
— І що далі? — спитала пані Ялина.
— Або лярд встигне перегоріти, або ні.
— Якщо ні, вам краще піти, бо чудовиська вас уб’ють.
— Якщо ні, то чудовиська розриють могилу Шевченка, і Україну буде знищено. Тобто ми програємо, і я все одно загину.
— Вони наближаються! — крикнув Георгій.
Земля вже трусилася під ногами. Полум’я охопило всі ящики, лярд горів дуже добре, але чи встигне згоріти його достатня кількість? Не знав.
— Он вони, — тихо сказав Георгій.
Першим ішов «бродський», справжній велетень. Гігант. Він потужно й тужливо підвивав, матляв довгими руками, клацав величезними щелепами. За ним ішов «булгаков» із величезним чолом і зачесаним назад волоссям, щедро змащеним кров’ю. Цей просто рикав. Услід бігла ціла зграя дрібної нечисті, яку годі було розрізнити. Ці волали як божевільні й пускали вітри. Навала почала дертися схилами до пам’ятника.
— Ходімо. — Бухгалтер із Мовчуном схопили мене й потягли геть.
— Та не треба, хлопці, вже не допоможе, — сказав я, але вони відвели мене вниз по схилу. Ящики палали, лярд плавився й шипів. Навала дісталася нашого багаття, але воно набрало такої температури, що чудовиська не наважилися спробувати його погасити. «Бродський» почав рити під горбок, на якому стояв пам’ятник. Щось мугикав про «брехню Тараса» — мабуть, Шевченко колись його обдурив. Інші чудовиська теж рили. «Булгаков» говорив про кота й кита, реготав, як божевільний. Інші чорти верещали «Хохли! Хохли!». «Бродський» вигрібав ледь не по кубометру, швидко заглиблювався й ось-ось мав дістатися могили. Це кінець. Я подумав, що померти ось тут, на Тарасовій горі, поруч із Дніпром, не так і погано.
— Ти дивись, телебачення! — прошепотів Бухгалтер. — Суки такі! І тут вони!
Ми помітили камери кількох російських каналів, які вели пряме включення.
— Я їх пристрелю, — зашипів Бухгалтер і вихопив пістолет.
— Стій! — прошепотів я і схопив його за руку. Щось відчув. Я вмів відчувати те, чого не відчував ніхто. Завдяки цьому я й став головним фахівцем. — Слухайте! — сказав я.
Усі здивовано подивилися на мене. У цю мить «бродський» заверещав. Він уже заліз у пагорб із головою, мабуть дістався труни. Почав вилазити.
— Що? — спитав Бухгалтер.
— Полум’я. — Я вказав на багаття. Воно змінилося. Якось дивно почало тремтіти. Це було схоже на… на пологи.
— Що полум’я? Владюшо, я пристрелю цих га… — почав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Третій фронт», після закриття браузера.