Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Любов Григорівна ставить пиріжки на стіл і щиро припрошує. Від неї так і віє теплом і добротою. Не думала, що так буває. Вона, чимось, нагадала мою маму, яку я так давно не бачила, та і зідзвонювались ми тепер рідко.

Давно я не їла домашніх пиріжків, щей таких смачнющих.

- Я тебе такою і уявляла, - несподівано зізнається жінка, пронизуючи мене проникливим поглядом. Її очі такі ж темні, як у Влада, але зовні вони зовсім не схожі.

Я ніяковію, обпікаю язик гарячим чаєм. Щоки миттю наливаються червоною фарбою.

Що ж він їй наговорив? Цікавість бере гору.

- Виходить, Влад розповідав про мене? – з підозрою запитую, слідкуючи за реакцією жінки.

- Він в мене не багатослівний, - зізнається мама. – Якось, Влад прийшов напідпитку зі своїм товаришем. Ми тоді ще жили на старій квартирі в місті. Я випадково почула їхні п’яні розмови, з яких зрозуміла, що мій син, когось дуже сильно образив. Зривався з місця, хотів повернутись назад, але Діма його стримував. Важко йому тоді було.

Вона робить ковток, переводить дихання і продовжує:

- Наступного дня я дізналась про компанію. Тут і так було зрозуміло, що це справа Юриних рук. Скільки ж він крові випив з нашої сім’ї.

Любов Григорівна лише зітхає при згадці Владового дядька. Напевно, вона знає його краще, ніж гадалося.

- В молодості Юрій залицявся до мене. Безуспішно оббивав поріг будинку, бо моє серце давно належало іншому. Ми познайомились на дні народженні в Андрія – батька Влада, - уточнила жінка.

- Він зразу почав приділяти мені увагу, всюди ходив за мною, мало не переслідував. Все ніяк не міг змиритися, що обрала не його. А коли ми з Андрієм одружилися, вони взагалі перестали спілкувались. Аж через 10 років, раптом, Юрій приїхав до Андрія, ніби помиритися. Це було дуже несподівано, але все ж, стільки часу пройшло. Їхні стосунки ніби налагодились, але всеодно залишились натягнутими. Мабуть, образа на брата зачаїлась десь глибоко в душі, - вона зітхаючи похитала головою. - Але, яке він мав право зазіхнути на життя мого чоловіка?

Матір Влада аж зблідла, згадуючи цю давню історію. Схоже, всі наші біди тягнуться ще з далекого минулого. Але до чого тут Влад? Компанія?

Мабуть, Юрій Дмитрович остаточно збожеволів, самостверджуючись за рахунок вкрадених життів і причиненого болю іншим.

- Будемо надіятись, що справедливість восторжествує і він заплатить за свої вчинки, - промовляю я, щоб хоч якось підбадьорити жінку.

Ми встаємо з-за столу, я допомагаю прибрати, а потім Любов Григорівна проводить мене на другий поверх, де знаходиться моя кімната.

Вона дуже простора з двома вікнами, які завішені темними шторами. Посередині двоспальне ліжко. Збоку високий стелаж з книгами. На стінах картини з мальовничими краєвидами.

- Влад, недавно придбав цей будинок, як відчував, що пригодиться, - озвалася мати. – Як бачиш, кімната ще повністю не вмебльована, але це справа часу. Освоюйся по тихеньку і будь як вдома.

- Дякую вам, - промовила я проводжаючи її поглядом.

На годиннику була всього десята ранку, а я не могла знайти собі місця. Заснути не вийшло, робити було нічого і я нервово стисла телефон, який дав мені Влад для зв’язку з ним. Так хотілося зателефонувати йому, дізнатися як він, де він. Серце важко стукотіло не полишаючи тривоги.

Я зібралась з думками і набрала його номер. Виклик за викликом, поволі, відбирав надію почути його голос. Він не відповідав.

Майже весь день я провела в будинку. Під вечір ми з матір’ю Влада вийшли в сад, який розрісся позаду. Час тягнувся дуже довго, навіть розмови на невимушені теми не розвіяли хвилювання і напруги. Подумки я була десь далеко, біля нього. Чомусь, тепер, за його життя я боялась більше, ніж за своє.

Телефон мовчав весь день, доводячи мене до межі. Я прийняла душ, закуталась у м’який халат, знайшла якусь книгу і примостилась на ліжку, стараючись відволіктись він настирливих думок.

Серце завмерло, коли на екрані висвітився номер Соколовського.

- Нарешті, Владе, - відповіла я, поспіхом натиснувши на клавішу. - Як ти?

- Все гаразд, мала, - рівним тоном промовив він. - Ольгу закрили, залишився той покидьок.

- Тобто, як закрили? – його слова ще поки важко сприймаються.

- В поліції вона, вже не відвертиться. І дружка свого здала, тільки той виродок десь засів, - ненависно просичав Влад. – Поки його не впіймають, нікуди не висовуйтесь, - жорстким тоном наказав він.

- А ти? Ти коли приїдеш?

Влад лише важко видихнув.

- Як тільки з ним розберусь. - До мене закрадається погане передчуття.

- Тільки не нароби дурниць, дуже тебе прошу. Ми з твоєю мамою скоро посивіємо.

- Все буде добре. Ань, мені треба йти, - нависла затяжна пауза. – Бережіть себе.

- І ти себе бережи, - тихо промовила я.

- До зустрічі, - попрощався Влад і відключився.

О Господи! Від його слів, замість спокою, просочилось жахливе хвилювання. Його дядько справжній псих, і що в нього в голові, нікому невідомо. Це ж яким виродком потрібно бути, щоб вбити свого брата? Я ніколи не зрозумію таких людей. Йому немає виправдання.