Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

***

— Чуєте, а яка в неї взагалі релігія? — у непроглядному світлі долинув ледь розбірливий голос Генрі.

— А тобі навіщо? — трохи зрозуміліше й гучніше прозвучав голос Марії.

Перед очима Аліси почали проявлятися їх розпливчасті силуети. Потроху, вона починала приходити до тями.

— Ну так, про всяк випадок. Щоб її правильно відспівати.

— Кого це ти вже відспівувати зібрався? — кинула Аліса, ледве розплющуючи очі.

Вона лежала на своєму ліжку, досі в мокрому та дуже холодному одязі. На годиннику була сьома.

— О, жива все-таки! Я думав, що Джейн тебе добила, — весело сказав Генрі й моментально отримав від Марії книжкою по голові.

Замість відповіді на його слова, Аліса змогла лише роздратовано застогнати, накривши обличчя рукою.

— Як самопочуття? Покращало? — перепитала Джейн, яка сиділа поруч на ліжку з набором ліків на колінах.

— Так, я… Виспалася? — Вона прибрала руку з лиця й помалу підвелася. — А скільки часу я лежала?

— Хвилин п’ятнадцять, не більше, — спокійно відповіла Люсі, сидячи біля Марії на її ліжку навпроти.

Аліса глянула на ногу й сильно здивувалась. Глибока рана майже повністю затягнулася, лишивши кілька шрамів від зубців.

— Мазь з рослинки Plantago major каталізує загоєння ран, — пояснила Джейн.

— Десь я вже чула цю назву, — сказала Аліса та докірливо поглянула на Генрі.

Він тим часом неквапливо хрумав печиво, сидячи на підлозі та поклавши голову на тумбочку. В Аліси раптом з’явилося незбагненне бажання йому вмазати.

— То ти вже обрала, яке ім’я собі залишиш: Аліса чи все-таки Анабель? — поцікавилася Марія.

Вона зітхнула, похитавши головою:

— Ні, та й байдуже. Я з дитинства Аліса. Іншим про друге ім’я знати поки не варто, тож називайте мене, як і раніше.

— Як накажете, ваша світлосте, — пробурмотів Генрі.

Вона обдарувала його багатообіцяючим стисненням кулака.

— Перші заняття, на щастя, відмінили, — промовила Люсі. — Дараган досі не облишила спроби тебе знайти, гвардійці обшукують підвали. Інші викладачі зараз оглядають тіло Звіра. До сніданку бажано б вийти надвір, щоб вони нічого не запідозрили. У тебе є близько двадцяти хвилин.

Аліса хутко схопилася з ліжка. Хоч рана вже не кровоточила, але біль повністю не зник. Кульгаючи, вона підійшла до шафи, поклала на руку свою блакитну форму, рушник і промовила:

— Мені терміново потрібно прийняти душ і переодягтися. Сніданок трохи зачекає.

— Можеш помитися в моїй кімнаті, — запропонувала Люсі. Усі поглянули на неї зі щирим подивом. Вона пояснила: — Четвертий поверх, особиста ванна. Що? Я ж казала, що в мене впливова бабуся.

— А в неї батько король, але свого душу не має, — кинув Генрі.

Цього разу Аліса не стрималася:

— Ще раз нагадаєш мені про мою родину, і я лишу на твоєму обличчі гарненький відбиток своєї підпаленої долоні. Так, щоб на все життя залишився.

Генрі винувато відвів погляд, вийнявши печиво з рота:

— Пробач, справді. Перегнув. Я просто нервую. Якби ти знала, як я фанатію від політики, то зрозуміла б. Раніше я тільки читав про це книги, а зараз переді мною стоїть справжня особа королівської крові, і… Я просто в захваті. Ти — легенда. Душа, що повстала з мертвих.

— Замовкни. — Аліса зупинила цей потік лютої маячні й, закотивши очі, зітхнула. — Я не принцеса, гаразд? Анабель мертва, а я Аліса. Сирота. І краще нехай все поки лишається так.

Генрі стенув плечима.

— Це твій вибір. — Він стиснув губи, злегка примружившись: — Можливо, я б вчинив інакше, але яка різниця?

Сидячи на підлозі з крихтами печива на обличчі, він був по-дитячому смішним. На Генрі просто неможливо довго ображатися. Аліса закинула рушник на плече, похитуючи головою, і пішла за Люсі до її ванної кімнати. За пів години вони разом уже прямували до їдальні.