Читати книгу - "Лють"

— Отож, — вів далі Майкл, — як там усе просувається? Про Алішу щось нове нарив?

— Нічого особливого, — відповів Вілл. — Розкажи мені про Джезмін.

— Це одна з повій?

— Це та дівчинка, яка подряпала тобі лице.

— А, ця. — Майклів смішок видався Віллу трохи силуваним. — Так. Мале чортеня.

— Вона тобі нічого не казала, перед тим як побігти вгору сходами?

— Нічого такого, що я міг би повторити перед своєю жінкою.

— А твоя жінка вдома, з тобою?

Знову той сміх.

— А де ж їй іще бути?

Запала довга мовчанка. Менш ніж хвилину тому Майкл сказав, що вся його сім’я у тещі. Чому він брехав?

— Гаразд, — сказав Майкл. — Та дівчинка… як її там? Вона нічого не сказала. Думаєш, вона щось бачила тієї ночі, коли вбили Алішу?

— Не знаю. — Чому він збентежився? Це тому він збрехав?

— Якщо хочеш її допитати, я привезу її у відділок, нема питань. Я не вказую тобі, як і що робити, але тобі не треба, щоб якась мала чорношкіра зараза висунула проти тебе обвинувачення. Мені ще пощастило, я відбувся ляпасом.

— Я про це пам’ятатиму. — Віллу було цікаво, чи знав уже Майкл, що Джезмін зникла. Якщо він збрехав про одне, то збрехати про інше йому було б неважко. — Майкле, я тут подумав. Як дивно, що Аліша набагато старша за інших жертв.

— Тобто?

— Вона доросла жінка. А інші дівчатка були підлітками. А ще язик. Твоїй сусідці язика відрізали, а решті дівчат відкусили.

— Так, — стримано погодився Майкл. — Якщо подумати, це трохи дивно.

Вілл дивився на екран комп’ютера, де давала свідчення Джулі Купер. Тепер вона попросить детективів вимкнути камеру, щоб трохи зібратися з силами. Як молоденька дівчинка змогла таке пережити? Як вона ходила до школи, виконувала домашні завдання, як решта її однолітків, знаючи, що пережите завжди затьмарюватиме її свідомість?

— Може, він ходив до повій, щоб випустити пару перед тим, як іти переслідувати дівчаток? — висунув припущення Майкл. — Пам’ятаю ще з тих часів, коли працював у «моралі», що ці дівчатка самі на себе накликають неприємності з клієнтами. Іноді вони посеред усієї забави підвищують ціну. Іноді погоджуються на певні дії, пози чи ще щось, аби лише заманити клієнта до себе, а там уже міняють правила, відмовляють щось робити чи хочуть більше грошей.

З такого боку Вілл на справу не дивився, але напрям був правильний. Та це однаково не пояснювало того, що сталося з Синтією Баррет.

— Майкле, ти впевнений, що нікого не розлютив? Може, цього було достатньо, щоб з Синтією скоїли імітацію такого вбивства у тебе на задньому подвір’ї?

Майкл розсміявся.

— Це ти серйозно?

— Ти мені скажи.

— Чувак, це якась дурня.

— Чому?

— Бо вбивця мав би до фіга всього знати про справу, — зауважив Майкл. — Про язик Монро ми пресі не повідомляли. Про це знали тільки поліцейські. — Майкл затулив слухавку рукою, але Вілл почув, як він сказав: — Так, кицю, йду. — А тоді до Вілла: — Слухай, тут Джина просить, щоб я допоміг із Тімом. Можна я тобі передзвоню хвилин через десять?

— Ні. Мені більше нічого не потрібно.

— Ну дзвони, якщо потрібно буде.

Вілл поклав слухавку. Відкинувся на спинку стільця і подивився у вікно. Стемніло вже доволі давно, але ліхтарі відкидали якесь неприродне світло на покинуту сортувальну станцію, що була поряд з будівлею муніципалітету. Вілл потроху звикав до депресивного краєвиду.

Комп’ютер засвистів, наче паротяг, і Вілл згорнув програму перегляду DVD та відкрив електронну пошту. Державний комп’ютер був дуже простий: версія словника була обмежена, програма перевірки орфографії не знала й половини слів, які пересічний правоохоронець вживав щодня. Навіть якби Вілл попросив, то йому б не дозволили ставити на жорсткий диск якісь сторонні програми, тому він задовольнявся тим, що було. Тим більше, що, як і на більшості комп’ютерів, там була програма читання тексту.

Він прокрутив спам і натрапив на лист від Піта Генсона. Виділив текст, клацнув панель меню і вибрав команду «Говорити». Гордовитий голос зачитав йому Пітове повідомлення. Прийшов звіт токсикологічної експертизи по Синтії Баррет. Її останньою їжею були яєчня й тости. В організмі виявлено високий рівень нікотину, в крові — сліди алкоголю й кокаїну.

Ще один глухий кут.

Вілл узяв копію листа Аліші Монро до матері й розгорнув на столі, притискаючи кутики, щоб аркуш лежав рівно. Її кривульки були кошмарні, проте Вілл уже вивчив листа напам’ять, тому читати було легше, ніж якби він вперше його бачив. Тепер же він пройшовся по ньому рядок за рядком, звіряючи кожне речення зі своєю пам’яттю. Окрім любові Монро ставити велику літеру де треба й не треба, Вілл не знайшов для себе нічого нового.

Він згорнув листа і поклав його собі в кишеню. Потім глянув на форми з УДЗ, які відібрав Лео. У кутку кожного досьє була фотографія, кожен злочинець дивився в камеру, тримаючи перед собою чорну табличку, на якій вказано його дані: прізвище, злочин, дата винесення вироку, дата умовно-дострокового звільнення.

Вілл неохоче висунув горішню шухляду стола. Знайшов антистеплер і від’єднав фотографію від досьє першого злочинця. Двері в його кабінет було зачинено, світло в коридорі — вимкнено. Та все ж він намагався говорити лиш трохи голосніше, ніж пошепки, коли вимовляв перше ім’я.

Минула година, а стос досьє ледве зрушив з місця. У Вілла розколювалася голова, і він, не запиваючи, проковтнув жменю таблеток аспірину, думаючи, що ліпше вже вмерти від отруєння ліками, ніж від головного болю, що відбійним молотом гатив по очах. Лео Донеллі взяв на себе половину. Він зі своєю групою, мабуть, впорався швидше, ніж за годину.

Вілл підвівся й надів піджак, думаючи, що завдання, швидше за все, було безглуздим. Якби в базі даних був злочинець, який мав звичку відкушувати язики, Вілл би знайшов його досьє, коли вперше читав про справу Монро й виконував пошук за ключовими словами в комп’ютері. Звіти, які отримав Лео, були з різних районів і часом — різних штатів, тож узгодженості в описі злочинів не було. Деякі полісмени, що проводили затримання, вказали лише тип правопорушення і вік жертви, інші не поскупилися на моторошні деталі, ретельно описали хижацькі дії засудженого. Якщо на фотографії не було зображено чоловіка, який стояв з відкушеним язиком у руці, Вілл боявся, що це буде пошук голки в копиці сіна.

І таки прихопив з собою папки, коли спускався на ліфті в гараж. Він їхав додому, а вони лежали на пасажирському сидінні. Вілл упіймав себе на тому,