Читати книгу - "Чарівні створіння"

— Це був не маскарад!

— Перепрошую. Я просто припустив, що ті сукні були костюмами блазнів чи вичепурених принцес.

Місіс Лінкольн почервоніла. Вона вже не була місіс Заборона чи місіс Цензура. Вона вже була місіс Загроза. Я почав хвилюватися за Мейкона і за всіх нас.

— Містере Рейвенвуд, говорімо начистоту. Вам немає місця в Гатліні. Ви тут чужий, як і ваша племінниця. А тому я гадаю, що ви не маєте права висувати свої вимоги.

Мейкон трішки перемінився на обличчі й покрутив на пальці перстень:

— Місіс Лінкольн, я ціную вашу відвертість. Спробую відповісти вам тим самим. І для вас, і для будь-кого в місті було б величезною помилкою продовжувати цю справу Розумієте, я володію деякими заощадженнями і люблю їх витрачати. Якщо ви не дозволите моїй племінниці повернутися до школи Джексона, я буду змушений витратити ці гроші. Можливо, я відчиню тут власний супермаркет.

Ця фраза викликала новий сплеск у залі.

— Це погроза?

— В жодному разі. Просто за дивним збігом обставин я володію землею, на якій розташувався готель «Південний комфорт». Його закриття буде невигідним для вас, місіс Сноу, адже тоді вашому чоловікові доведеться їздити на зустрічі зі своїми милими подругами значно далі, а це змусить його запізнюватися на вечерю. Ми ж не можемо цього допустити, чи не так?

Містер Сноу почервонів, як буряк, і заховався за спинами хлопців з футбольної команди, але це був лише початок.

— А ваше обличчя, містере Голлінзворт, здається мені дуже знайомим. Так само, як і яскравий лик квітки Конфедерації, що сидить ліворуч од вас, — Мейкон вказав на жінку зі шкільної ради поряд з Голлінзвортом. — Чи не міг я бачити вас разом? Б’юся об заклад…

Містер Голлінзворт похитнувся:

— Звісно, ні, пане Рейвенвуд! Я одружений чоловік!

Мейкон обернувся до іншого, лисуватого чоловіка по праву руч від Голлінзворта:

— А щодо вас, містере Ебіт… Якщо я вирішу скасувати угоду на оренду землі для «Блудного собаки», то де ж ви пиячитимете вечорами, в той час як ваша дружина вважає, що ви ходите на Біблійні заняття?

— Вілсоне, як ти міг прикриватися нашим Усемогутнім Богом! Ти згориш у геєні вогненній, і не зійти мені з цього місця, якщо це не так! — викрикнула місіс Ебіт, хапаючи сумочку і пробиваючись до проходу.

— Розалі, це неправда!

— Хіба? — посміхнувся Мейкон, — навіть не знаю, що розказав би мені Мовчун, якби міг говорити. Він оббігав усі закутки й двори вашого славетного міста і, певно, натрапив на кілька цікавих історій.

Я ледве стримував сміх.

Почувши своє ім’я, Мовчун нашорошив вуха, і ще більше людей почали схвильовано соватися на лавках, побоюючись, що він розкаже щось і про них. Після Дня всіх святих мене б це вже не здивувало, та й знаючи репутацію Мейкона, навряд чи здивувало б когось іще.

— Як бачите, цьому місту не бракує нечесних людей. Тому я щиро занепокоївся, коли дізнався, що свідками у цій справі фігурують всього-на-всього четверо дівчат і що вони висувають такі серйозні звинувачення моїй родині. Можете собі уявити, як я сприйняв цю новину. Тож чи не в наших з вами інтересах облишити цю справу? Хіба ж, пане, це було би не по-джентльменському?

Містера Голлінзворта мало не нудило, а жінка ліворуч ладна була провалитися під землю. Містер Ебіт, чийого імені, як я бачив, ніхто й не знав, поки Мейкон не назвав його, вже вибіг слідом за дружиною. Решта трибуналу перелякалася до смерті, ніби щохвилини Мейкон Рейвенвуд чи його пес могли розпочати розповідь під назвою «Брудні таємниці міста».

— Гадаю, ви маєте рацію, містере Рейвенвуд. Ми проведемо розслідування, перш ніж продовжувати розгляд справи. У ній можуть бути неточності.

— Дуже мудре рішення, містере Голлінзворт. Надзвичайно, — Мейкон підійшов до маленького столика, за яким сиділа Ліна, і подав їй руку. — Ходімо, Ліно, вже пізно. А в тебе завтра уроки.

Ліна підвелася, здаючись вищою і стрункішою, ніж зазвичай. Дощ стихав. Маріан пов’язала їй на голову хустину, і вони втрьох пішли до дверей через прохід у супроводі вірного Мовчуна. Поглядами вони старалися не зустрічатися з присутніми.

Як на те схопилася місіс Лінкольн.

— Її мати вбивця! — кричала вона, тицяючи в Ліну.

Мейкон обернувся і зустрівся з нею очима. В них промайнуло щось схоже на ту емоцію, яку в нього викликав принесений мною медальйон. Мовчун страхітливо загарчав.

— Обережно, Марто, ніколи не знаєш, коли знов доведеться зустрітись.

— Я знаю, Мейконе, — відповіла вона, розтягуючи губи.

Хтозна, яка між ними пробігла кішка, але склалося враження, що Мейкон і місіс Лінкольн не просто сперечалися.

Маріан знову розгорнула парасольку, хоча вони ще не вийшли з зали, і дипломатично усміхнулася присутнім.

— Сподіваюся побачити вас усіх у бібліотеці. Ми відчинені у будні до шостої вечора, — сказала вона і, киваючи, додала: — Бо що ми без бібліотек? Люди без минулого і майбутнього. Запитайте про це у Рея Бредбері або прочитайте самі на стіні громадської бібліотеки.

Мейкон узяв Маріан за руку, але вона ще не договорила.

— І до речі, місіс Лінкольн, він теж не вчився у Гарварді. Навіть не відвідував коледж.

По цих словах вони пішли геть.

19. XII

Біле Різдво

Всі гадали, що після зборів дисциплінарного комітету Ліна не прийде до школи. Однак вона з’явилася вже наступного дня, у чому я насправді й не сумнівався. Ніхто, крім нас двох, не знав, що одного разу Ліна вже покинула навчання і тому не збиралася робити цього знову. Ніхто не міг позбавити її законного права ходити до школи. Для всіх уроки були каторгою, а для неї — повною свободою. От тільки, на жаль, це мало що значило: одразу після зборів Ліна стала для учнів школи Джексона невидимкою — ніхто не дивився в її бік, не розмовляв з нею, не сідав поряд у їдальні, на стадіоні чи в класі. До четверга половина учнів вирядилася у футболки «Янголів-охоронців» і скрізь «розмахувала» своїми білими крильми. З того, як на Ліну дивилися вчителі, я розумів, що й половина з них не цураються «білокрилих». У п’ятницю я вирішив здати баскетбольну форму — тепер ми з хлопцями грали по різні боки майданчика.

Тренер не тямив себе від гніву. Втихомирившись, він лишень похитав головою:

— У тебе не всі вдома, Ітане Вейт. Поглянь, як ти