Читати книгу - "Пожежник"

Гарпер зиркнула на Ніка, котрий схилився над мискою вівсянки, не звертаючи на них жодної уваги, і наразі не виказував ознак кольок у животі, через які досі лишався у лазареті.

— Це звучало б переконливіше, якби, поки я була вдома, не нагодився кремаційний загін, — промовила Гарпер. — Якби вони мене знайшли, то змусили б мене заговорити, перш ніж убити. Мій чоловік був з ними. Колишній. Він змусив би мене заговорити. Я собі це виразно уявляю. Як він запитує мене щось холодним, розсудливим тоном, відтинаючи садовими ножицями один по одному пальці.

— Так, цей момент... навіть не знаю, що тут можна казати. Тобто, які взагалі були шанси, що вони прилізуть туди, якраз у той час, коли ти була там? Це як удар блискавкою отримати.

Гарпер подумала, чи варто розповісти Рене про Мальборо-Мена та його таємне мовлення у голові — радіостанцію, яку він буцімто чув подумки, надприродний сигнал з майбутнього, — тоді вирішила, що поки не хоче про це думати. Натомість узялася за булочку. Скуштувавши меду, вона відчула присмак жасмину, патоки та дрібку літа. Шлунок у неї забурчав, загуркотівши так, наче хтось совав підлогою меблі, й обидві жінки, всміхаючись, обмінялися здивованими поглядами.

— Якби я тільки мала нагоду якось показати Еллі, як мені шкода, — промовила Гарпер.

— Ти пробувала їй сказати про це?

— Так.

— Ну, то й по всьому тоді. Цього мало би бути достатньо. Вона... вона сама не своя, Гарп. Еллі та я ніколи аж так не ладнали, але тепер вона стала наче якоюсь чужинкою.

Гарпер залюбки відповіла б, якби саме не наминала рештки булочки. У руці та виглядала чималенькою, але за якусь хвильку її вже й не стало.

— Справи тут гіршають, — мовила Рене. Гарпер очікувала, що та жартуватиме, тому занепокоєний, серйозний вираз на обличчі жінки став для неї несподіванкою. Рене втомлено, криво посміхнулася та провадила: — Ти сьогодні пропустила сцену в школі. Я дала дітлахам двадцятихвилинну перерву після уроку історії. Надвір їм не можна, але ми відгородили половину каплиці, щоб їм було де погасати. Я помітила, як Емілі Вотерман та Джанет Керсорі шепочуться в одному кутку. Раз чи двічі до них підходив Оґден Левітт, але обидві дівчинки шикали й проганяли його. Тож після перерви я всіх зібрала в коло, щоб розповісти казку, але побачила, що Оґден спохмурнів, ледве стримується, щоб не заплакати. Йому лише сім, він став свідком смерті батьків — їх убили під час втечі, карантинний патруль. Він тільки нещодавно знову почав говорити. Я всадовила його собі на коліна й запитала, що трапилося, а він відповів, що Емілі та Джанет — супергероїні, і йому теж кортить стати супергероєм, та тільки вони відмовляються казати йому чарівного віршика, а він-бо думав, що таємниці заборонені правилами. Джанет розізлилася й назвала його патякалом, але Емілі зблідла. Я сказала Оґдену, що мені відомий той віршик, який дарує суперздібності: «Ти дарма сі не тривож, маєш здібності також!» Він одразу повеселішав і сказав, що нарешті зможе літати, а я подумала: «Молодчина, Рене, ти знову врятувала ситуацію!» Я спробувала знову звести все до оповідки, але тоді Емілі встала і запитала, чи може вона покласти в рот камінь, щоб загладити провину через таємниці. Я відповіла, що правило стосується лише серйозних секретів, дорослих таємниць, та вигляд у Емілі все одно був кепський, і вона сказала, що якщо не спокутує провину, то не зможе співати з усіма в каплиці, а якщо не співати і не єднатися з Блискотом, то можна спалахнути. Джанет це теж налякало, вона й собі стала просити камінець.

Я намагалася їх заспокоїти. Казала, що вони нічого такого не скоїли, тому нема потреби нічого спокутувати. Гарпер... вони ж просто дуркували, як і належить дітям. Тоді Чак Карґілл почув увесь цей рейвах і підійшов. Це один з друзів Еллі, десь її віку. Пильнувальник, певна річ. Він сказав: круто, що вони хочуть відбути покарання як дорослі діти, тож якщо потримають камінь у роті якісь десять хвилин, то на тому можна й порішити. Він обом їм дав камінчики, і поки я розповідала казку, вони їх смоктали так, наче то Карґілл кожній з них дав по льодянику.

А хочеш почути найгірше, Гарп? Тільки-но скінчилася казка, як Оґден підбіг до Чака й заявив, що він ховає у себе під ліжком стосик коміксів, і спитав, чи можна і йому відбути покарання. До кінця шкільних занять половина дітей ходили з камінцями в роті... і, Гарп... усі як один сяяли. У них світилися очі. Наче вони всі разом співали.

— Окситоцин, — пробурмотіла Гарпер.

— Окси-Контин? Хіба це не знеболювальне таке?

— Що? Ні. Нічого. Забудь.

— Сьогодні ти пропустила ранкову службу, — мовила Рене.

— Я ладнала Отцеві Сторі трубку для харчування, — вона кивнула в бік старого. Пластиковий пакет яблучного соку звисав з торшера, який стояв біля розкладачки. Трубка згиналася у кілька завитків, аж поки не зникала в ніздрі.

— Тепер усе інакше, без Отця Сторі.

— Як інакше?

— Раніше, коли всі долучалися до Блискоту, це було наче... ну, всі це порівнюють з легким сп’янінням, правда? Наче зробити кілька ковтків справді доброго червоного вина. А тепер враження таке, немов уся паства закидується дешевим каламутним самогоном. Вони співають аж до хрипоти, а тоді, потім, просто... якийсь час дзижчать. Стоять, погойдуючись, і дзижчать з палаючими очима.

— Дзижчать? — перепитала Гарпер.

— Як ті бджоли у вулику. Або... або ніби хмара мух довкола збитої тварини, — Рене здригнулася.

— Це і з тобою сталося?

— Ні, — відказала Рене. — Я ніяк не могла доєднатися. Дон Льюїстон теж. І ще дехто. Не знаю чому.

Та Гарпер подумала, що вона знає. Коли вона вперше прочитала нотатки Гарольда Кросса, то подумала (мимохіть) про солдатів у пустелі та палаючі серед ночі розп’яття. Тоді вона жодного зв’язку не бачила, однак тепер він їй відкрився. Окситоцин був дурманом, який вивільняє тіло в нагороду, коли людина здобуває схвалення свого племені... хай навіть тим племенем виявиться Ку-клукс-клан чи загін морпіхів, які принижують полонених в тюрмі Абу-Ґрейб. Якщо ти не був частиною племені, то й віддачі не отримував. Табір розділявся самотужки, узгоджено, природно, на тих, хто свій — і тих, хто становить загрозу.

Рене нещасним поглядом глянула на кімнату й відсторонено, недбало промовила:

— Часом мені здається, що краще буде, якщо одного дня ми просто...

Її голос стих.