Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Тому ми натомість чекали за порогом і трималися біля стіни, поки учасники ради виходили назовні потоком панів і вояків. Я думала, що королева вийде за ними, а слуги допомагатимуть їй іти. Але цього не сталося: вона вийшла посеред натовпу. На ній був обруч, обруч Раґостока, той, над яким він працював. Золото відбивало світло, а рубіни сяяли над її золотим волоссям. Також вона була у червоному шовку, і всі придворні зібралися довкола неї, ніби горобці довкола птаха-кардинала. Це король вийшов за всіма іншими, стишено перемовляючись із отцем Балло та двома радниками, наче п’яте колесо до воза.

Кася поглянула на мене. Щоб дістатись її, нам би довелося пропхатися крізь натовп — зухвало, проте ми могли б це зробити; Кася могла б розчистити нам шлях. Але королева дуже змінилася зовні. Напруженість ніби зникла, і її мовчання теж. Вона кивала панам довкола себе, вона всміхалася; вона знову була однією з них, однією з акторів, які рухалися на сцені, не менш граційна за будь-кого з них. Я не рухалася. Вона на мить глянула вбік, майже на нас. Я не намагалася привернути її уваги; натомість я схопилася за Касину руку та втиснула її у стіну ще сильніше разом із собою. Щось стримувало мене, подібно до чуття миші в нірці, яка чує вгорі змах совиного крила.

Вартові пішли за двором, кидаючи на мене останні погляди; коридор спорожнів. Я тремтіла.

— Нєшко, — сказала Кася. — Що таке?

— Я помилилася, — відповіла я. Я не знала, що саме, але щось зробила не так; я відчувала, як жахлива певність цього просочується в мене, неначе дивлячись, як монета падає у глибокий колодязь. — Я помилилася.

Кася пішла за мною коридорами, вузькими сходами, під кінець мало не біжучи, та повернулася до моєї маленької кімнатки. Вона стурбовано стежила за мною, тим часом як я грюкнула дверима за нами і вперлася в них, неначе дитина у схованці.

— Річ у королеві? — спитала Кася.

Я подивилася на неї; вона стояла посеред моєї кімнати, а на її шкірі та крізь її волосся виблискувало золотом світло від вогню, і на одну страхітливу мить вона стала незнайомкою з Касиним обличчям: на одну мить я привезла із собою темряву. Я крутнулася від неї до столу. Перед цим я вже занесла до своєї спальні кілька гілок сосни, щоб були під рукою. Я набрала голок у жменю та, спаливши їх у каміні, вдихнула дим, його гострий гіркий запах, а тоді прошепотіла своє очищувальне заклинання. Дивовижа поступово зникла. Кася сиділа на ліжку незадоволена, спостерігаючи за мною. Я жалісно глянула на неї; вона побачила в моїх очах підозру.

— Це не більше, ніж я підозрювала сама, — сказала вона. — Нєшко, я маю… можливо, королева, можливо, ми обидві, маємо… — її голос затремтів.

— Ні! — заперечила я. — Ні, — та я не знала, що робити. Я сиділа біля каміна, задихаючись, боячись, а тоді різко повернулася до вогню, склавши долоні човником, і я викликала свою давню тренувальну ілюзію, невеличку та зумисне шпичасту троянду; кручені гілочки трояндового куща ліниво подерлися вгору по заслінці від вогню. Повільно співаючи, я дала їй аромат, а ще — кілька гудючих бджілок і листя, що закручувалося на кінцях, де ховалися бедрики. А потім я створила Саркана по той бік від неї. Я викликала його руки під своїми: довгі тонкі обережні пальці, гладенькі від тертя мозолі від писання, промені тепла від його шкіри; і він вималювався на каміні, сівши поруч зі мною, і ми заразом сиділи і в його бібліотеці.

Я наспівувала своє коротке заклинання ілюзії так і сяк, живлячи його стійкою сріблястою ниткою чарів. Але тут усе було не так, як було із серцедеревом за день до цього. Я дивилася на його обличчя, на його зморшки, на його темні очі, що похмуро дивилися на мене, але насправді це був не він. До мене дійшло: це була не просто потрібна мені ілюзія, не просто його образ чи навіть запах або звук. Не тому жило серцедерево в тій тронній залі. Воно виросло з мого серця, зі страху та пам’яті, зі збурення жаху всередині мене.

Троянда лежала у моїх складених руках. Я подивилася на Саркана по той бік пелюсток і дозволила собі відчути, як його руки огортають мої, місця, де кінчики його пальців лише злегка торкнулися моєї шкіри та де мої долоні тильним боком лежали в його долонях. Я дозволила собі згадати тривожний жар його вуст, зминання його шовку та мережива між нашими тілами, усе його тіло навпроти мого. А ще я дозволила собі подумати про свій гнів, про все, що дізналася, про його секрети і все, що він приховав; я відпустила троянду та схопилася за поли його кожуха, щоб трусонути його, щоб накричати на нього, щоб його поцілувати…

А тоді він кліпнув і подивився на мене, а десь за ним сяяв вогонь. Щока в нього була брудна від сажі, у волоссі були часточки попелу, а очі почервоніли; вогонь у каміні тріщав, і це було віддалене тріскання вогню між дерев.

— Ну? — поцікавився він, хрипко й роздратовано, і це був саме він. — Хоч чим ти зараз займаєшся, ми не можемо займатися цим довго; я не можу розділяти уваги.

Я схопилася руками за тканину, відчула, як розходяться стібки, а ще відчула часточки попелу в себе на руках, попіл у себе в ніздрях, попіл у себе в роті.

— Що відбувається?

— Пуща намагається захопити Заточек, — сказав він. — Ми відганяли її вогнем щодня, та вже втратили милю землі. Володимир надіслав із Жовтих Боліт стільки бійців, скільки міг, але цього недостатньо. Король надішле якихось людей?

— Ні, — сказала я. — Він… тут починають нову війну з Росьєю. Королева сказала, що Василій із Росьї віддав її Пущі.

— Королева заговорила? — різко промовив він, і я відчула, як у мене в горлі знову здіймається те ж саме відчуття страху.

— Але Сокіл наклав на неї заклинання бачення, — відповіла я, сперечаючись водночас і з ним, і з самою собою. — Її випробували вуаллю Ядвіги. У ній нічого не було. Не було жодного сліду, ніхто з них не бачив жодної тіні…

— Зараження — не єдине знаряддя в розпорядженні Пущі, — заявив Саркан. — Звичайні муки можуть так само зламати людину. Можливо, вона відпустила її навмисне, зламану, змушену їй служити, але незаплямовану для будь-якого магічного зору. Або,